Українська національна ідея

 

У К Р А Ї Н С Ь К А

Н А Ц І О Н А Л Ь Н А

І Д Е Я

Підіймаючи святині України – посприяємо людству!

Мудрість! Братерство! Наснага!

Юрій ШИЛОВ

ЧОГО МИ ВАРТІ

Ми – індоєвропейці-слов’яни-українці – варті найвищої оцінки серед народів Землі.

Бо з наших земель пішла загальнолюдська цивілізація, і ми – її корень та спадкоємці.

Ми – українці-слов’яни-індоєвропейці – заслуговуємо оцінки найнижчої.

Бо не бережемо належно спадщини пращурів – і українських, і доукраїнських також.

Якщо і далі так піде – нащадки обіллють нас презирством.

А вороги поставлять монумент українцям, як інкам, і додадуть до своєї й нашої слави.

Вже йде, аж гуде!

1917 – купились…1921 – продались…1991 – купились…Зараз ті ж самі скуповують…

Не ми перші; були ще й до інків, до скіфів, до... Де вони зараз?

І де будемо ми, отак ідучи?

Тож час уже взятись за розум! Час піднести свою історичну пам’ять

відповідно до належного місця українців у всесвітній історії людства!

ЧОГО МИ ВАРТІ

2

П е р е д м о в а

Аратта оратаїв і косаків – основа

національної ідеї України

4 - 5

НАРІЖНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНОЗНАВСТВА

5 - 19

Язичество, Православіє, РУНВіра:

основа і доля УНІ

19 - 31

НАЙПЕРША У СВІТІ ДЕРЖАВНІСТЬ

та походження українського козацтва

31 - 45

Актуальність книги Івана Франка

“Біблійне оповідання про Сотворення Світу в світлі науки”

45 - 51

Шевченко у моєму житті

51 - 57

"АнтиМіф"? – Ні, блюзнірство!

57 - 62

П і с л я м о в а

МУЗЕЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

62 - 63

ІЗ «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ»

64

К и ї в

«Аратта»

2009

Аратта оратаїв і косаків – основа

національної ідеї України

Відомо, що національні ідеї всіх часів і народів формуються навколо святинь рідної землі, освячених минувшиною (тобто історією). А святині – це інструменти суспільно-етнічних зв’язків. Чим давніше, тим святіше – бо перевірено часом, відзначено подіями, полито потом і кров’ю поколінь. І якщо пращури жили з давніх давен, то будемо жити і ми, й наші нащадки!.. Навколо святинь (мови, фольклору, книг, руїн, могил, знаменних імен, дат і місцин) збирається народна еліта (священики, митці, науковці, трудящі), головна ознака якої: це люди, спроможні знімати притиріччя між буттям-небуттям-буттям, відстоювати життя. За законами біології та біофізики, коли хоча б кожний двадцятий – елітний, тоді народ життєздатний, активний. Якщо ж менше – то деградує, перетворюється на добриво для зростання інших народів.

Українці свою ідею досі не розбудували (бо не визначено ієрархію святинь, отже не згуртувалася досі еліта), напрацьовано лише блоки для її вивершення. Ці блоки зводяться до поверхового осмислення звичаєвого права козацтва (зібрання життєдайної енергії українців) та селянства (життєвої основи будь-якого народу). Відомі високі авторитетні оцінки (з боку іноземців – також) природи країни, духовності й моралі народу та його історичної спадщини: пісень, писанок, одягу. Але оцінки не мають наукового обгрунтування та юридичного визначення й обмежуються захопленням, подивом. Присутнє і друге обмеження: існуючі оцінки доведено (через школу, ЗМІ тощо) далеко не до всіх українців, а тим паче – світового загалу… Отакі ми люди: багатющі, але дурні спадкоємці пращурів наших; убогі через своє невміння користуватися спадщиною. Її актуальність залишається неосмисленою.

Не тільки у нас, українців, це діється. Прапрадіди сучасних єгиптян розтягували, було, для власного будівництва залишені пращурами «дива світу» – і знищили Александрійський маяк, обідрали прекрасну облицьовку Пірамід. А греки тоді перепалювали на вапно статуї Пергамського вівтаря, влаштували в головному храмі Парфенона пороховий склад, що зірвався… Аж ось прийшли чужинці – французи, німці, англійці, – й привели за собою загони дослідників. Які почали підносити славу й туристичний та ін. добробут “пригнічених загарбниками” країн – вільні до того народи яких нищили власні святині й тим підривали свою наснагу та долю… Було подібне і в Індії, Китаї, – побуло, та й минуло. Україна ж підриває себе на цій ниві ще й досі. Чи стане сил її етнічним синам і дочкам зупинити руйнацію залишків міст Аратти, могил Аріану, святилищ Хортиці, традицій селян; зберегти їх і повернути на славу? А якщо не стане – бо ж «нема пророків у вітчизні своїй», – то кому віддадуть українці перевагу того рятівництва й піднесення: росіянам? євреям?

Зараз приватизують і розпродують те, що українці вседно не шанують: нищать оранкою, не прагнуть вивчати, не бережуть як святині, не несуть про них правду в світи… позитивних прикладів менше.

Між тим, українська культура дійсно має не тільки власне, але й слов’янське, індоєвропейське, загальнолюдське значення. В культурі України – корінь світової цивілізації (тоді як, наприклад, у культури Греції – корінь лише європейської цивілізації тоталітарних формацій). В цьому для України – можливість і всесвітньої слави, і ганьби непоправної. Збережуть українці той корінь, являть світові його актуальність – буде слава. А остаточно занедбають – буде ганьба… Нині діється друге, пом’якшене "проміжним варіантом". Варіант той здавна відомий як “віддавання першородства за чечевічну похльобку”. Слід підкреслити, що гріх України поділяє й Росія. Вчені цих та інших країн все більше підключаються («третьою силою») до розробки двох боків однієї й тієї ж державницько-ідеологічної медалі. На одному боці: “Причорномор’є – прабатьківщина семітів”; на другому: “Прародина индоевропейцев – Арктида”. Шукайте, мовляв, слов'яни, прабатьківщину у тундрі! – а своє віддайте жидам. Є вже титуловані класики жанру [Л. Залізняк. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994; Ю. Канигін, З. Ткачук. Українська мрія. – К., 1996; Н. Р. Гусева. Славяне и арьи. – М., 2002]; трапляються, проте, й викривачі «этой диверсии» [А. Г. Кузьмин. Начало Руси. – М., 2003, с. 7-10; Ю. А. Шилов, 1995, 1998, 1999, 2002, 2004, 2006].

Тож не диво, що Українська Національна Ідея (УНІ) не сформувалася. Далеко не всі визнають цю образливу правду. Ну що ж, можна показати її з іншого боку: замовниками праць [див. список видавців та передмову екс-президента країни Л. Кравчука до вищезгаданої книги «Українська мрія»] отих докторів, які вважаються (владою, і народ цьому не перечить) офіційною елітою нації, напрацьована-таки ідея (антиідея!) – що працює на самознищення нації. Найочевидніший того показник – вимирання народу. Із 1917 р. цей процес мав вигляд синусоїди, спади змінювалися підйомами; з 1991/92 рр. пішов послідовний спад чисельності населення України: народ тепер вимирає.

Ради народові не дасть тут ніхто, тільки сам! Якщо спроможеться викохати і зібрати в систему власну еліту – життєдайної якості й належної кількості (не менше 5% від загальної чисельності народу). Сформувати її можна так, як це робиться одвіку всіма народами світу, в усі часи і формації: підіймаються з праха власні святині й гуртуються навколо них патріоти, здатні охороняти й підносити життя. В Україні такими здавна були і є рідновіри – передусім селянство й козацтво, підтримані міським населенням ще з VI тисячоліття до нашої ери, з араттських часів.

До такої еліти, до її формування, й звернені статті цієї брошури. Вони не тільки навчають і закликають, але й показують реальний стан та можливості його поліпшення.

Правда така, що ми Дажбожі внуки. Зри, русе, ко уму –

яко ж УМ великий БОЖИЙ єсть єдиний із нами.

«Велесова книга»

НАРІЖНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНОЗНАВСТВА

Розкриття теми про стан та завдання сучасного українознавства може бути успішним лише на тлі планетарному. Цього вимагають визнання особливого значення народів індоєвропейської спільноти у формуванні земної цивілізації та становлення цієї спільноти переважно на терені України [15; 50; 73 та ін.].

Головне питання, що виникає зі сказаного: які місце та глибину посідають слов’яни-українці серед індоєвропейців?

*

Відповідь починається з історіографії. Вона має два головних співіснуючих русла. Історик-самоучка Ю. П. Миролюбов сформулював цю альтернативність і підхід до неї так: «надо прислушиваться к народному мнению, а не к измышлениям ученых» [30, с. 49]. В академічній науці подвійність історіографії найбільш чітко визначена в монографії видатного археолога, історика, етнолога Б. О. Рибакова «Язычество древних славян» [45]. Тут мовиться про пріоритет історичної пам’яті народу (яка зберігається мовою, фольклором, священними текстами, орнаментикою тощо) над офіційними, заідеологізованими писаннями. Всупереч пануючій думці про формування слов’янської етнокультури починаючи з середини ІІ тис. до н. е., а то й І тис. н. е. [18; 41, с. 459-460; 54, с. 117-119], академік Рибаков робиться висновок: слов’яни пам’ятають про мамонтів, що вимерли у Європі щонайменше 11 тисячоліть назад.

Згодом до подібного висновку прийшли археологи та мовознавці В. О. Сафронов і Н. О. Николаєва [40]. Вони розширили витоки слов’янської фольклористики до малоазійського регіону індоєвропейців, до початків їх грецького та ін. відгалужень. А шумеролог-мовознавець А. Г. Кифішин вказав не тільки мнемонічний, але й графічний засіб збереження згадок про часи мамонтів (=ішкурів > ящерів, за Рибаковим > аргонавта-змієборця Ясона тощо, за Сафроновим і Николаєвою). Цей засіб поділяється на загальновизнанні вже календарі та нещодавно відкриту протописемність, що зародилися як не разом із людством сучасного антропологічного типу, то – щонайменше – близько 20 тисячоліть назад [22, с. 534-550; 59, с. 335-357]. До того ж прадавні міфи тощо нерідко містять у собі «внутрішні календарі», які дозволяють датувати їх на засадах археоастрономії [59; 64 та ін.]. Нижче будуть наведені артефакти української етногенези, що надійно датуються з 7000-6200 рр. до н. е.

Дослідивши найдавніший у світі, ХІХ-ХІІ-ІІІ тис. до н. е., літопис Кам’яної Могили на Запоріжжі (яка містить і міфологеми троянського кола [34, с. 131-137; 67 та ін.]), Кифішин дійшов висновку: «Троя II-IV формирует собственную культуру, которая дифференцируется от праславянской, выросшей с ней из общих корней (о чем свидетельствует тот же ритуальный календарь), но пользуется все еще древним протошумерским письмом, как, очевидно, и праславянская» [22, с. 48]. При цьому дослідник намічає пунктир від найпершого з відомих літописців – Каскісіма (‘Мандрівної Мурахи’) із Кам’яної Могили – до аргонавта-троянця Ахілла з роду Мірмексів-‘Мурах’, чиїми іменами були позначені містечки обабіч входу до Меотіди (Азовського моря, біля узбережжя якого стоїть Кам’яна Могила) [22, с. 252-257]. До цього слід додати, що цінність Золотого Руна – мети аргонавтів ІІ тис. до н. е. на острові Еа (перед Меотідою; Колхіду залучили до легенд про аргонавтів пізніше) – полягала, за Палефатом, у тому, що насправді це було «не золоте руно, а написана на шкірах книга» [4, с. 109-110]. Хранителькою, може, саме її – як найдавнішої в світі – вважали греки, а за ними й римляни, троянську та ін. віщунку Сівіллу [33, т. 2, с. 430-431], безсумнівну спадкоємицю Самовіли слов’янської Вєди (див. нижче). До того ж греки-переселенці Херсонеса за найбільшу святиню мали місцеву ??????? – древню, з арійських часів, ‘Божественну книгу’ [56, с. 103-105, 271-272].

Троя-ІІ датується 2600-2450 рр. до н. е. Її реалії відповідають оріянській частині Аратти («усатівський варіант трипільської археологічної культури» сучасної Одещини), вплив якої простежується до Кам’яної Могили [7; 20]. Її жерці, на думку Л. І. Акімової [1, с. 9, 22-23; 2, с. 270], поєднували міфоритуали «Шумера, Египта, Греции, Италии (…) Тавриды, Колхиды, Кавказа и Гиперборейской страны»; також і «славяне имели прародину на той северной территории, которая стала центром создания будущей «истории Трои».». Висновки Кифішина й Акімової пояснюють початок слов’ян в «Мазуринському літописці» з 3099 р. церковно-візантійського літочислення, тобто з 2591 р. до н. е. [21, с. 257-261, 347]. Тоді «Славен і Рус с роди своіми отлучашася от Єксінопонта [антична назва Чорного моря; Славуня й Рус – дружина й син прабатька Богомира із «Велесової книги», їх імена засвідчені також написами на античних статуетках із Ретри] і от роду своєго і от братіі й хожаху по сторонам всєлєнния». Це свідоцтво – ланка того ланцюга, до якого належать і трьохчастинність фортечних мурів Трої та Гелона (навколо с. Більськ на Полтавщині), який виникає у VIII ст. до н. е. разом зі зведенням Іліона на руїнах Трої, спорідненої з Гелоном ще й специфічними міфами про мандрівного Геракла [67; 68, с. 118, 228-229]; і зібрання В. М. Даниленком давньоруських написів, що продовжили традицію календарних присвячень Трої до Х ст. [72, с. 19-25 та ін.]; і згадки про віки Трояні тощо у «Слові о полку і гореві Ігоря Святославлича» ХІІ ст.; і легенди про руїни гомерівської Трої «на Киевской земле» ХVI ст. [25, с. 398]. Подібну писемність, а також календар зберігали і кельти, родичі наддніпрянських сколотів-слов’ян. Якщо взяти за відлік перекази франків, що за церковно-візантійською хронологією починаються з V століття, то 2910-2951 роки «невідомого літочислення» легендарного Дана вкажуть на часи тієї ж Трої-ІІ, а не чуже й слов’янам ім’я героя – на етнічну назву данайців часів Троянської війни. З 3629 р. того ж літочислення починали свій родовід королі слов’янських племен венедів, вандалів, рутенів Південної Прибалтики, куди – згідно «Літопису Великого князя Литовського і Жемайтійського» і, почасти, свідченням античних авторів та «Велесовій книзі» – переселилися із Трої (-VII) пращури перших. Якщо вилучити з останньої дати 5 зазначених вище століть, то отримаємо дату, близьку і до кінця Трипілля, С-ІІ (приблизно 3200-2650 рр. до н. е. [17, т. І, с. 95-97]), і до «літ тому 5190» козацького заповіту про Ск?пу Вкраїнську, і до завершення Савур-могили (3102 р. до н. е., кінець міфічної Сувар-юги).

На початку ІІ тис. до н. е. в Кам’яній Могилі й довколішніх курганних похованнях інгульської культури розповсюджується найдавніше в світі алфавітне письмо троянського типу [22, с. 39-48; 34, с. 233-234; 42]. Ним, напевно, було вкрите Золоте Руно, що зберігалося на острові Ея. Надалі ця традиція продовжується в пеласгійській та русенсько-етруській писемності; її прадавня назва – читала, збережена спартанцями, засвідчує приналежність до неї й слов’ян. У середині того ж ІІ тисячоліття, якщо не раніше, на півночі Приазов’ з‘являються написи на індоарійському санскриті [26, с. 49-52]. До нього близька доцерковна глаголиця, якою записано «Супойський переказ» хранителів Козацького Звичаю [5; 75, с. 9-10]. Абетка ж «Велесової книги» має ознаки обох писемних систем. Вона – як і «Веда словена», індоарійські Веди й іраноарійська Авеста – вперше, напевно, записується протягом І тис. до н. е. Одночасно проступають свідчення про вторинність записів: священними вважаються запам’ятованні тексти. До таких, крім названих вище, належать ісландські Едди, українські «Скази Захарихи» [31], руські билини, а також величезний фольклор. Поряд із ними існують рунічні записи-конспекти троянців, русенів, русичів, кельтів, германців та ін. Можна стверджувати, що з цим річищем (витоки якого – у Кам’яній Могилі) слов’яни історичну пам’ять свою й сполучили, повніше й глибше від багатьох інших народів… Тож не диво, що візантійсько-болгарський чернець Костянтин (надалі св. Кирило) засвідчив у «Панонійському житію» існування «руських письмен» настільки розвинених, що існували вже – до “створення Кирилом і Мефодієм письменності для відсталих слов’ян” – переклади Євангелія та Псалтиря. На тому й стояла історіографія Російської імперії: «славяне задолго до Христа … письмо имели, в чем нам многие древние писатели свидетельствуют» (В. М. Татищев [3, с. 322]). З кінця ХІХ ст. не тільки висновки, але й факти замовчуються.

Показово, що всі (почасти навіть Миролюбов!) вищеназвані вчені уникають посилатися на священні книги слов’ян: на «Веду словена» [52] та «Велесову книгу» [8], знайдені на рубежі ХІХ-ХХ століть. Таке уникання є наслідком, з одного боку, тиску біблійної парадигми, а з іншого – опасіння історичних джерел, затаврованих офіціозом як фальсифікати. А хіба шанування Біблії та інших Священних Писань як даних БОГОМ – не є "фальсифікацією"? Це наукове поняття не відповідає специфіці релігійної літератури, яка формується не на логіко-налітичних, а на образно-інтуїтивних підставах; не розумуваннями, а підключенням автора до Інформаційного ПОЛЯ («Всевідаючого БОГА»). Тож автори Писань не "вигадують", а дійсно-таки передають Одкровення. Тому Ю. О. Шилов [72-74] та деякі ін. науковці все сміливіше спираються не тільки на іноземні, але й на вітчизняні релігійні твори, – не забуваючи при цьому, ясна річ, про "критичний аналіз" тощо наукової методики досліджень…

«Велесова книга» містить тричі повторену дату 20-тисячолітньої (21- від наших днів) давнини, підтверджену 196 (відтепер 198) віками одного із міфів Київщини [14, с. 13-14], – що уточнює наведений вище висновок академіка Рибакова про історичну пам’ять слов’ян, давнішу за кінець мамонтів. «Веда» ж сягає 9-7-тисячолітньої глибини праіндоєвропейської спільноти й відображує формування найпершої у світі держави Аратти («Аріти») – апофеоз якої 5400-2200 рр. до н. е. знаний тепер здебільшого під умовною назвою «трипільська археологічна культура» [17, І, с. 87-113; ІІ додаток, с. 45-47]. Державність там позначена надавнішим з відомих термінів – Калиця (> Колунь «Велесової книги» > селянське та ін. коло) [76]. В Калиці діють пралюдина-прачоловік Іма (> Яма «Велесової книги»; обидва знанні за міфологією й інших індоєвропейських народів), жриця Самовіла та ін. Її спорідненність з античною Сівіллою підкреслюється тим, що вона є хранителькою книг Вєда та Ясна (подібні книги індоєвропейського походження зберегли також арії, іранці, індійці, ісландці), які складають «Златну Каницю» [52, с. 388-391 та ін.]. Тут вірогідна така етимологія: Калиця > Каниця > Канон (> З[олотий к]ак[<н]он > К[ано]н и[<і<ю]га 'Канон>Закон поколінь'), – що є еквівалентом згаданої вище ???????. Крім того, до Золотого руна чи сувою, за яким виконують пісні Ясни («златна китапа / та си пєє ясна пєсна»), причетні також Орпя (> співак Орфей з команди «Арго» < прабатько Ор(ій) «Велесової книги»), Білий Змій – брат Самовіли Юди (> Іда, богиня жертвоприношень у аріїв та індійців, пеласгів та греків; див. вище: Савур-могили < Савурюга < Сувар-юга й і[ю]га) [52, с. 146-147, 214-215, 364-365 та ін.] та інші персонажі, що перегукуються з легендами про аргонавтів на чолі з Ясоном.

Підсумовуючи всі вищенаведені факти, можемо приєднатися до позицій давніх істориків – вавілонянина Бероса, римлянина Помпея Трога, візантійця Стефана Візантійського – які, відповідно, вважали, що книги Скіфії – найдавніші, що сколоти – найперша цивілізована нація світу, що етруски – народ слов’янський. На тому ж стояли історики XVI-XIX століть: італієць М. Орбіні, франуз Ш.-П. Левеск, росіяни В. М. Татіщев, М. В. Ломоносов, О. М. Чертков та ін. Цей напрямок підтримати самодержці Катерина ІІ та Олександр ІІ [3, с. 322; 52, с. 679-692]. Але після вбивства останнього тему (зверхності давньої історії слов’ян над грецькою та ін.) “закрили” сили, потужніші від прагнень царів осягти історичну Істину. Відтоді й донині ті ж сили просіонського масонства тяжіють над офіційними Академіями наук – і радянськими, й нинішніми. Проте ці сили не слід зводити до "зловмисних ворогів"; головне тут закони історичного розвитку, який пульсує-обертається-розкручується – періодично актуалізуючи то суть, а то форми; то «+», а то «–» сущого… «времена не выбирают, в них живут и умирают» (але еліта має берегти пріоритет життя в усі часи, за будь-яких умов).

Не обходиться, звісно, й без ворогів, більш-менш зловмисних. Ось перед нами «Етнічна історія давньої України» [54], написана колективом провідних науковців Інституту археології НАНУ на чолі з академіком П. П. Толочком. Книга ще далі від Істини, ніж подібні видання радянських часів. Бо тоді В. М. Даниленко, слідом за Б. О. Рибаковим та ін., дійшов аргументованого висновку щодо індоєвропейської належності Трипілля [15, с. 149-151; 16, с. 99-100], а нинішні фахівці намагаються “здати” цю археологічну культуру прасемітам [18, с. 84-91 > 54, с. 26 > 17, І, с. 526], ігноруючи при цьому [17, І, с. 528 та ін.] величезний обсяг етнологічних даних про зазначену вище належність [74, с. 55-92]. Робиться це не тільки маніпулюванням фактами й історіографією, але й їх фальсифікуванням. Так, на одиничних ремінісценціях (Трипілля С) тисяч черепаших голівок (А-С) [16, с. 44, 99-100] Л. Л. Залізняк і В. В. Отрощенко зробили "висновок про великі горбаті носи трипільців – далеких посланців з Близького Сходу" [18, с. 85-86; 54, с. 26]. А Н. Б. Бурдо і М. Ю. Відейко вмістили до «Енциклопедії Трипільської цивілізації» [17, т. І, с. 474-475] семітизовану підробку (на компьюторі) реконструкцій облич трипільців, зроблених свого часу М. М. Герасимовим [29, с. 222-223].

Просіонський напрямок офіціозної автури «Етнічної історії давньої України» тощо визначився у перший же рік Незалежності. Тоді – згідно «завдань, соголосних рекомендацім ЮНЕСКО про правове забезпечення функціонування національних культур» [51, с. 13-14] – за участю фахівців з Академії наук, Мінкультури та Товариства охорони пам’яток була створена «Національна програма виявлення, вивчення та охорони традиційної народної культури», прийнята розпорядженням Кабінету Міністрів України у 1992 р. Це стало ідейно-правовим підмурком майбутнього підручника з українознавства, укладачем-редактором якого вирішила стати Г. С. Скрипник – провідна наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ. Але не вдалося узгодити позиції співавторів: Ю. Шилова (якому було доручено створити І розділ [71, с. 145-155]) та його кількісно переважаючих і більш сановитих колег з Інституту археології НАНУ – П. Толочка, М. Брайчевського, В. Барана, Л. Залізняка та ін. [там же, с. 51-128]. Останній при попустительстві перших і очолив "прасемітизацію Трипілля". Скільки тут зловмисності, а скільки інтелектуальної немочі – розсудить історія. По суті ж вся автура подальших офіційних видань витоків історії України залишилися на позиції державницько-ідеологічної історіографії з юдейським підгрунтям, яка свавільно панує над фольклорно тощо вираженою історичною пам’яттю народу (гнаною і як 'язичеська', і як 'націоналістична'). Проте часи міняються, і всесвітньо-цивілізаційний процес демократизації знову актуалізує й освячує 'народність'. В цьому руслі й знаходиться запропанована Б. О. Рибаковим [46, с. 754] методика: «в этнографическом материале [славян] выявились реликты представлений охотников палеолита (…), мезолита (…), первых земледельцев энеолита и многое из последующего, более близкого к нам времени. Глубина народной памяти оказалась очень значительной».

*

Продовжуючи дослідницьку школу Даниленка, Рибакова, Трубачова, Сафронова, слід підкреслювати як її особливу інтелектуальну напругу, так і нетиповість для академічної науки з 80-х років ХІХ ст. З тієї пори вчені державних наукових та навчальних установ занадто обмежені державною ж ідеології – яка не сягає глибше Біблії чи «історичного матеріалізму», що сформувалися в умовах класових формацій; до того ж науці останніх притаманне логіко-аналітичне світорозуміння, спирання на свідомість та формули. Народне ж світорозуміння – образно-інтуїтивне (міфологічне, а не наукове) – стоїть на підмурках докласової, общинної культури, де одвічно переважає підсвідоме, архетипове. Відповідно тяжіння науки до формально-речовинних («людських») проявів матеріального світу, а міфології – до його ж суттєво-польової («Божої») основи. Намагання офіційної науки досліджувати й прогнозувати культури докласової («первіснокомуністичної») та безкласової (комуністично-‘общинної’ або «самоврядованної») формацій неадекватне буттю народу. І вченому доводиться – тепер як і колись – шукати свій шлях між кар'єрою та служінням.

Миролюбов та Рибаков не тільки вказали на ці обставини, але й подбали про її подолання. Його основа: бачення альтернативи та перевага “народного” над “офіційним” – з відповідним обиранням хронології, фактажу, методології тощо. Справа не зводиться до протистояння державних замовлень та народних потреб. Повторимо й підкреслимо ще раз: справа знаходяться на стрижні зростаючої демократизації європейської та й загальнолюдської цивілізації. А це зростання є наслідком пульсації-обертання-розкручування історичного процесу, наближенням його чергової епохи синкретичного (неоязичницького, тобто ‘нового народницького’ і вже тому «+») стану культури – яка в тоталітарно-класових формаціях набуває поляризованого стану (зі зростаючими «–» і протиріччями між релігійним, науковим, політичним та іншими аспектами культури).

Годі й казати, що сучасне українознавство – років як УРСР, так і України – залишається формалізовано-офіціозним [24; 27; 28; 39], а тому далеким від суттєвого народознавства. Проте воно все ж таки розвивається [3-6; 9; 14; 35; 49; 60; 73-77 та ін.]. З позиції цього напрямку підсумуємо питання про етнокультурне місце й історичну глибину слов’ян-українців; найголовніші історіографія, факти, висновки окреслено вище.

1. Кінець палеоліту (… – ХІХ – Х тис. до н. е.).

До сказаного вже про сягання історичної пам’яті слов’ян на 21-тисячолітню глибину (часів мамонтів та максимального наступу Льодовика, що й стало першопричиною початку слідкування за перебігом подій [68, с. 145-148]) слід долучити ще кілька свідоцтв. Вони зосередженні у казці «Про богатиря Димка та його зятя Андрушка» [58] й у деяких «Сказах Захарихи» [31]; останні висвітлюють й усі наступні епохи. У ХІІ тис. до н. е. жерці Кам’яної Могили винайшли писемність протошумерського типу [22, с. 658-659 та ін.], що дозволяє дослідникам поглибити писану історію на 14 тисячоліть і залучати відповідні дані лінгвістики.

2. Доба мезоліту (IX-VII тис. до н. е.).

Мамонти на цей час пішли з Європи й мисливство зосередилося на оленях і т. п. Були винайдені стріли й виведені собаки. Поряд з древнім місячним з‘явився зодіакальний календар, у якому центральні сузір’я уявлялися велетенським оленем, оленихою з оленятком тощо [68, с. 149]; зароджується міфологія Діванни (слов. > Діани етрус. і рим.; Артеміди пелас. і грек. > Артемітія слов.) [9, с. 149-151; 13, с. 37], яка сягає доіндоєвропейської або євразійської спільноти [40, с. 97-130]). Крім фольклорних, маємо значну кількість орнаментальних та більш реалістичних зображень на писанках й вишивках. Посередниками між українськими й євразійськими даними виступають численні зображення оленів та собак на посуді трипільської археологічної культури, її ж «пра-Артеміда» [16, с. 33, 99] на стелі з кургану І-3 біля с. Усатова на Одещині. Контакт жерців приазовської Кам’яної Могили та малоазійського Чатал-Гуюка у 7000-6200 рр. до н. е., що зумовив перехід від прото- до праіндоєвропейської спільноти, дозволяє простежувати зародження в ній не тільки праслов’янського [40, с. 220 та ін.], але й саме праукраїнського етносу. Показником останнього є канонічне зображення Берегині (що народжує Близнят) на писанках, яке поєднує собою фігуру із храму 23/VII Чатал-Гуюка, вкриту копією початку літопису Кам’яної Могили [22, с. 660-665], та наступні зображення араттської («трипільської») й античної культур [73, с. 120-121]. Показово, що й автор «Слова про те, як язичники вклонялися ідолам» (ХІІ ст.) найдавнішими божествами слов’ян вважав «упирів і берегинь» [46, с. 755-756]. Відтоді, напевно, ведеться звичай розпису великденьських яєць, а також саме свято – Великдень (спочатку Бабський чи Мрецький).

3. Доба неоліту (датування для різних районів коливаються між кінцями VII-V тис. до н. е.).

Мисливство відступає перед рибальством та збиральництвом. З’являються човни, гончарство та ткацтво. Великдень стає Навським (і ‘човен’, і ‘мрець’ у мовах слов’ян та інших індоєвропейських народів). Зодіак починає набувати сучасного вигляду, Олень замінюється Близнятами та Тельцем – що очолювали календар протягом 6680-4400-1700 рр. до н. е. [59, с. 232]. Цю зміну чітко відображено на сотнях церковних скатертин Архангельщини, заселеної південними втікачами від татаро-монгольської навали ХІІІ ст. Після літнього сонцевороту й Петрівок біля церков забивали биків для громадської учти, розказуючи при цьому легенду: «раньше приходили к нашей церкви два оленя и было сказано, что брать для убоя одного, а второго отпускать на волю». На одній із скатертин вишито календар і Богиню-оранту в оточені двох оленят, а під ними – пару оленів обабіч жертовника з биком [45; 68, с. 143, 155-156]. Характерні також фольклорні мотиви та зображення риб («Чорний камінь» о-ва Хортиця з ознаками коропа – допотопної першоістоти ‘Сухур’ міфології Кам’яної Могили й Шумеру [22, с. 823 та ін.; 34, с. 103-105]) і русалок. Легенда (про човен з царицею й хлопчиком, із утопленого тіла якого виросла Золота очеретина) озера Оврут під Броварями має відповідності у індоарійських Вєдах і надійно датується V тис. до н. е. [14, с. 7-24]. Характерний образ близнят перегукується з братом-і-сестрою та першопредками; мотиви поєднуються в казці «Про царівну Оленку та її брата Іванка», що містить комплексну відповідність індоарійській «Рамаяні» [60, с. 30-32]. Ще очевидніший комплекс знаходимо в Криму, де також були плем’я рамос, місцина Дандака, обожнення оленів та зображення їх пари (разом із різностатевими близнятами) на стелі з Верхньоріччя. Серед писанок після згаданої вище Берегині виділяються вкриті орнаментом, притаманним найпершим глиняним посудинам України й усієї Східної Європи – посудинам буго-дністровської археологічної культури [68, с. 49, 53], яка передувала трипільській.

З відповідним передуванням слід пов'язувати найдавніші верстви «Веди словена» [52, c. 8-195, 360-369], де з'являються Коляда (< Кола ДІЙ 'БОГ (Всесвітньо-зодіакально) Кола' > Колодій) та першолюдина індоєвропейських народів Іма (> Ямa «Велесової книги» й «Ригведи»).

4. Доба міді або енеоліту (5400-2200 рр. до н. е., за крайніми датуваннями Трипілля).

Сюди слід віднести всі вищезгаданні відповідності Аратті-«Трипіллю» – прото-, а згодом пра-індоєвропейський етнос якої міг називати себе хаттами [21, c. 66-102]. Серед незгаданих відповідностей: село Вишнопіль біля найбільшого араттського міста, що мало обриси «стопи БОГА-Творця Вішну» (якого згадують українські веснянки й шанують нащадки аріїв Індії) та міфоритуальне коло Леля (слов. та індоар. < арат.-шумер. Енліль) і весняного свята Красна Гірка. Крім антропологічних (за С. П. Сегедою) з‘явлюяться данні для співставлення араттських та українських помешкань [17, т. І, с. 320-340], одягу й зачісок [6, с. 50-93]; з‘ясовуються навіть «многочисленные этнографические параллели трипольским обрядовым танцам» й пісням [29, с. 250; 60, с. 121-252], а також мові [36; 73, с. 68-71]. Так, від згаданої вище Діванни (> слов. Діва, Дана, Ганна, Панна, Жіва, Іва > І(Ю)ван) дослов‘ян виводяться аратто-шумерська Богиня-ненька Інанна, а також русенсько-етруська Діана з супутником Вербієм. Гілки іви-верби – найдавнішого з відомих «всесвітніх древ» або «древ життя» індоєвропейських народів – досі прикрашають спідниці болгарських дівчат, які виконують ритуальний весняний танок «додол»; Б. О. Рибаков [45, c. 187-209] вказав на відповідності того танцю й вбрання деяким зображенням на трипільських посудинах. М. І. Чумарна [60] розглянула з позицій цієї ж культури «Кривий танець» та «хоровод» з їхніми обрядовими піснями. Можна навести ще ряд археологічно-етнографічних прикладів, що засвідчують праслов’янську належність Аратти. За Т. Д. Мовшею й В. Ф. Мициком [35, с. 143-147], ритуальне начиння святилища з ранньотрипыльського поселення біля с. Сабатинівка (Побужжя) відповідає українському звичаю випікання весільного короваю. Рогатий трон призначався, напевно, для коровайниці-свахи, яка молодих «місяцем обгородила, зорею підперезала», – наслідуючи ведичний (аратто-арійський) заклик «свадха!». Цей вигук супроводжував вогненне жертвоприношення небесним богам і означав «благослови!»… Відомо кілька модельок храмів, що відповідають шумерським «домам Великої Богині» та «хижам для народжень» [17, т. І, с. 380-384]. В них представлено посуд для випечки хліба та омовінь, зернотерку, а також піч та хрестовидий вівтар (що впарі зароджують «лексическое гнездо *kresati в славянских языках» зі значеннями ‘викресати вогонь’, ‘творити красу‘, ‘воскресати’, рос. ‘крестьяне‘ тощо [57, т. 1, с. 136-138]). Комплекс можна співставити і з пекарнею, і з українським звичаєм приймати пологи. Баба-повитуха (по суті – Праматір села), омиваючи немовля, за угодою з батьками відразу ж хрестила його («бо ще, не дай Боже, помре нехрещеним») – а піп у церкві лише затверджував обряд та ім’я. Звичай склався задовго до виникнення християнства (від грецького ‘помазання’). Тоді ж, напевно, складаються моління до «Патара Дяіє, що той ізведе огінь, який Матирь-Сва-Слава принесла на крилах своїх праотцям нашим». Тут та в інших місцях «Велесової книги» й «Вєди словена» є натяк на притаманний Трипіллю звичай періодично-ритуального самоспалення старих поселень (та переселення у заздалегідь побудовані нові). Складову частину імені Сва можна розуміти як ‘Своя, наша', але вірніше – як ‘Сова'. Образ Праматері-Сови є характерним для кераміки Трипілля та міфології індоєвропейських народів; з нього повстає, зокрема, грецька богиня Афіна. Бога Дива (< індоєвроп. Дьяус > інд. Дьявa, іран. Дев тощо) українські веснянки частіше називають Дідом. Пеласги ж та греки вважали свого Дія-Дзеуса-Зевса «батьком богів», що відповідає патеру (папі італійців та росіян) римського Юпітера.

Аратто-«трипільську» давнину зафіксувала не тільки селянська, а й козацька культура українців. Відповідне й тогочасне започаткування козацьких традицій найочевидніше фіксують Скупський і Супойський перекази [5; 75, с. 9-10]. Перший згадує реалії Трипілля й вказує «літ тому 5190», що сягають (і від сьогодня, і від заснування Запоріжжя чи Берладі) IV тис. до н. е. Другий переказ засвідчує появу Дажбога (зодіаку на чолі з Тельцем 4400-1700 рр. до н. е.) і порубіжжя притаманних Аратті й Аріану, відповідно, матріархату й патріархату. З цими даними перегукуються арійські, за своїм походженням, легенди Савур-могили [48] і образ Козака Мамая [73, с. 129-138]. Заснування Савурюги (укр. < сансрит. Сувар-юга) відбулося не пізніше закінчення у 3102 р. до н. е. ‘Золотого віку’ (за індоарійською традицією). А Козак Мамай – це спадкоємець арійського Спасителя Гандхарви, міфоритуал якого складається разом із розповсюдженням найпершої в світі кінноти [15, с. 87-106; 65; 68, с. 323-334, 569-573]. До ранньоарійського кола джерел належить також пісня «Ой ізійди місяць…» про сватання дівчини до коханного (матріархальний звичай Аратти, описанний також в «Рамані»); його мати відмовляє нареченій і дає – як отступне – не гарбуза, а «коня вороного» [68, 304-305]. При цьому панування місячних календарів, освячених козацьким і селянським фольклором, змінюється сонячним близько 2400 р. до н. е. [11, с. 207-208; 64, с. 285-288].

Наприкінці енеоліту відбувається виокремлення слов’янського (вже не праслов’янського!) етносу – тоді ще під назвами оріяни (< Аратта+Аріан > Оріса, Одіса > Одещина [37, с. 142-152; 38, с. 42-57]) й боруси (> борисфеніти [12, IV: 18, 53]). Показником цього є поява віри в Сварога й Дажбога-Сварожича. Перший означає сонячний зодіак, а другий – головуюче в ньому сузір’я Тельця. Фактаж щодо цих висновків зосереджено у «Велесовій книзі» [8; 68, с. 119-296; 72, с. 78-106]. Щойно наведені датування астральних Богів збігаються у 2400-1700 р. до н. е. Перша дата вагоміша внаслідок близкості до наведених напочатку статті дат «Мазуринського літописця» тощо, прив’язаних до заснування Трої І-ІІ (2920-2600-2450 рр. до н. е.) та Трипілля С-ІІ (3200-2650-2200 рр. до н. е.). За «Словом про те, як язичники вклонялися ідолам» у розумінні Б. О. Рибакова [46, с. 755-756], після берегинь у вірі праслов’ян запанували рожаниці (Трипілля, доба енеоліта) й Род-Сварог (починаючи з доби бронзи). За «Повістю врем’яних літ», до Сварога люди «паліцамі і камєнієм бьяхуся», а при ньому «нача коваті оружьє» й «закон уставі жєнам» патріархальний – що підтверджує наведені вище відомості й висновки про час та умови виокремлення слов’ян з індоєвропейської спільноти.

5. Доба бронзи (2200-1020 рр. до н. е., між кінцями війн «народів Півночі» з Шумеро-Аккадським царством, а ахейців і дорійців – за Трою).

Б. О. Рибаков дотримувався думки про перехід від пра- до -слов’янської давнини в середовищі сколотів (з кінця ХVI ст. до н. е., за Геродотом [12, IV: 7]) «времен греческих аргонавтов и классической Эллады» [47, с. 10] – тобто з XIIІ-VI ст. до н. е. З огляду на вищенаведенні дані, то міг бути лише один із етапів розвитку виокремленних з індоєвропейської спільноти слов’ян (під іншими ще етнонімами). Етноісторичним показником може тут бути міфічний прабатько сколотів Таргітай, споріднений як із ‘надпівнічно’-гіперборейським Аполлоном Таргелієм пеласгів і греків, так і з Тархом-Тараховичем давньоруської билини. Найдавніше, початку ІІ тис. до н. е., втілення першого знайдено в кургані ІІ-1 біля наддніпрянського с. Каїри надалеко від м. Каховки [62]. А другий живе, десь у середині ІІ тис. до н. е., на «Сіянській горі» і бореться з предтечами амазонок, – що виводиться зі згаданих вище легенд Савур-могили з її Богатирем (< арій. Балга-тур ‘Сяючий пагорб’ [56, с. 230-231]) та його підступною сестрою. А Арпо-ксай, середній з трьох синів Таргітая, міг бути нащадком пізніх царів Аратти та пращуром аротерів – скіфів-орачів, тодішніх слов’янських оратаїв. Українські хлібороби донедавна шанували традицію, що пішла від пращурів сколотів, яким «впали з неба золоті речі: плуг, ярмо, сокира і чаша» [12, IV, 5]. У селянських родинах на Свят-Вечір розставлялися на столі чаші-миски, під нього клалися сокира та леміш від плуга, а на покуті біля снопа-дідуха – ще чепіги, ярмо та хомут. Заносячі дідуха до хати господар казав, що це «злато», а покладене під стіл діти мали торкатися босими ногами [10, т. І, с. 65-66]. Родздво (народження-оновлення Сонця зимового його стояння) присвячувалося Дажбогу (Тельцю 4400-1700 рр. до н. е.) – спорідненому (може й через Таргітая) із кельтським Дагдом чи Тагдом. До того ж верховні боги ‘Неба' у тих та інших мали подібні наймення – Див і Діс (від індоєвропейського Дьяус). Коло у слов’ян не тільки ‘круг’ і ’Сонце’, але й ’коліно’ – тобто ’рід’, ’покоління’. В останньому значенні це слово близьке до слов'янських же (с)купа й купа(ло), індоарійського кула й споріднено з грецьким клео – ’слава’. А з усіма цими значеннями пов’язується назва кельтів (у яких ім’я Кол було дуже поширеним) – західних родичів сколотів. Автори «Велесової книги» [8, дощ. 28] знали про це.

Тут знову слід пригадати спорідненні слов’яно-кельтські календарі з початком у часах Трипілля С-ІІ і Трої І-ІІ. Збереглася й згадка про святкування пеласгами Коляди у 1570 р. до н. е., коли вони – за своїм прадавнім звичаєм – кидали у ріку Лабу (нині це італійський Тибр) хліб-пелянос (‘паляницю’). Свої храми вони будували в дібровах, які подекуди називали Додонськими. Все це зближується і з кельтськими жрецями-друїдами (ще більш знаними, як і Коляда, «Вєдою словена», й зі згаданими вище (у зв’язку з Араттою) додолами та з Додолою – дружиною Перуна. О. Д. Чертков в своїй книзі «О языке пелазгов, населивших Италию, и сравнение его с древнеславянским» [М., 1855] наводить імена ще кількох богів, близьких або ж тотожніх слов’янським: Велес, Заград (Заграй), Аплун і Купавон (Аполлон, Купала), Сібілла (Самовіла, Віла).

За «Велесовою книгою», етнонім слов’яни винайшла для свого союзу та частина оріян і борусів, яка разом із частиною ж аріїв пішла з Наддніпрянщини до Індії – але не прижилася там і повернулася назад. Ці події відбулися між серединою ІІ тис. до н. е. та рубежем ІХ-VIII ст. до н. е. До першої дати тяжіють українські легенди про Великдень та ін. рахманів (< арат.-арій. жерці-брахмани) – пращурів, найкращих з людей, які «пішли з України за Синєє море» (Азовське або Аральське) [73, с. 124-126]. Тоді ж завершуються добудови кургану Гарман (‘Тік’ для обмолоту злакових) на півострові Чонгар Північного Приазов’я, закладеного у середині ІІІ тис. до н. е. недалеко від залишків поселення мандрівної громади араттів Трипілля С-І. Втілюючи ведичну, аратто-арійську міфологему про Змія-вседержителя Шешу та БОГА-Творця Вішну, споруда вказує й на витоки українських легенд про Змієві вали (молдавські ‘трояни’) [73, с. 127-128].

Доповнюючи дані про слов’яно-пеласго-грецькі зв‘язки через Троаду та ін. (див. вище), наведемо ще низку відповідних імен: Гаймон (Гайман), Галіа (Галя), Гімаліа (Гамалія), Грай (Грай), Грайкос (Грак), Гуртон (Гурт), Данаос (Дана, Даня), Кутос (Куток), Лебедос (Лебідь), Лелекс (Лелека), Пеласгос (Палажка), Перо (Перо), Сулліс (Суліма) тощо. До слов’ян належали також малоазійські ліди (люди) з їхнім пращуром Атісом (Отцем), русени (> руси) й енети (> венеди) Трої та її ж «троянські люді» (римська транскрипція русенсько-етруського словосполучення). У цей ряд можна включити також автора «Іліади» Гомера, вірніше Омира – ‘Сказителя (про Мир)’. Чи не належав до його верстви й Богомир, ‘Божественний сказитель’, якого «Велесова книга» величає отцем слов’ян і віщуном їм БОЖОЇ волі?

6. Від (сколото-кіммерійсько-скіфської) доби раннього заліза до сьогодення.

Останні з розглянених вище зв‘язків належать проблемі спадкоємності Трої > Іліона > Гелона («Історії» Геродота) < Г(К)олуні («Велесової книги») < Калиці («Вєди словена») > укр. Кальнів, околиця, коло. Привертає увагу свідоцтво Геродота [12, IV, 108-109 та ін.] про тісні стосунки гелонів з будинами, які поділилися з переселенцями своєю одвічною землею і жили разом із ними в Гелоні. «Будини – велике й численне плем’я; у всіх їх світло-блакитні очі й руде волосся… інша мова, аніж у гелонів, життєвий лад їх також інший… За зовнішнім виглядом і кольором шкіри (гелони) зовсім не схожі на будинов. Проте, елліни і будинів зовуть гелонами, хоча (це) і невірно». Напевно, то були родичі будіїв (відомих ще шумерам) іранської Мідії на чолі з кіммерійським Киаксаром (слов. ‘Києм-царем’), а також пращури середньовічних слов’ян-будаків. Тим паче, що «Велесова книга» згадує Голунь як місто слов’янське – і це підтверджується унікальним скупченням в області її руїн, на нинішній Полтавщині, таких назв як Буда, Будно, Будина, Будаки тощо. Тож не виключно, що частина пеласгійсько-грецьких племен залишилася в Північному Причорномор’ї (в Гіпербореї), на своїй спільній зі слов’янами аратто-“індоєвропейській” прабатьківщині. Надалі ці племена – відомі (за Геродотом та ін.) як тиріти, «каліпіди, еллінські скіфи», алізони, гелони – могли ввійти до формування слов’янської спільноти як туровці, галичани, углічі.

Друга лінія збереження й адаптування у сучасній українській етнокультурі прадавніх, арійських традиій простежується через археологічні, лінгвістичні та ін. дані іншого типу. Так, наступні могильники біля Гармана та поселення на Чонгарі вказують як на спадкоємність місцевих аріїв, кіммерійців, скіфів, сармат, русичів, печенігів-чангарів, половців, татар, українців – так і на можливість повернення з Бгарати-Індії частини нащадків місцевих аріїв: чангарів-печенігів та чингян-циган [63]. Ця лінія відповідає ведичним, а згодом античним відомостям про Дандаку й Дандарію між пониззями двох (С)Індів, Дніпра та Кубані, писемні свідчення про які уриваються лише в ІІ-IV ст. А далі, може вже після печенігів та половців, традицію ‘Жезлоносної Арії’ продовжують українські козаки-запорожці [23; 37, с. 166-186; 38, с. 83-89, 185-310; 70; 75]. Подібні картини розкривають пам’ятки біля Комсомольська, Старосілля, Білозерки [66, с. 681-736 та ін.].

Із українським селянством більш пов’язана традиція Аратти, що через “скіфів”(сколотів)-аротерів передалася слов’янам-оратаям. Передалася й державність. То була Арс(т)анія зі столицею Ар(с)тою, що складала третину Київської Русі – населення якої ті ж арабські автори ІХ-ХІ ст. називали переважно арт(с)ами. Хронологічну й етнокультурну лакуна між кінцем (2750-2200 рр. до н. е.) трипільської Аратти-І й часами Русі можна заповнити мандрами вищевказаних чангар та їх попередників, відомих у Аратті-ІІ індоарійської «Махабгарати» [VIII: 27, 30 та ін.] як сіндгу-сувіри, бахліки тощо. Індолог С. І. Наливайко [38, с. 42-57] показав паралелі епічної країни як з археологічною культурою Мохенджо-даро (яку індійські фахівці схильні зближувати з Трипіллям), так і з українською етнологією. Так, у землях бахліків стояло місто Кундін й текла ріка Апага; відомі правителі Бгішмака, Бгурішравас, Пар’яшравас. Арійські автори пенджабської редакції епосу засуджують звичаї араттів, зокрема належність їхніх людей до каст за здібностями, а не від народження. До того ж аратти вживають хмільні напої з борошна, а потім танцюють і співають (у вінках!) – навіть на похоронах; їдять же ті нечестивці гов’ядину, часник і млинці, – причому навіть «з дерев’яного й глиняного посуду» (тоді як арії-переселенці призвичаїлися вже до місцевого звичаю їсти з тарілок із пальмового листя). Інша назва Аратти-ІІ Пенджабу – це Араштра, ‘Не(добра) країна’. Араби знали ‘Країни’-Раштри як у Бгараті (Індії), так і на Русі. Ще й досі течуть тут ріки з назвами, подібними бгаратській Апазі (Апока в Криму; Апака й Опока – притоки Сейму й Дністра). І були також племена сіндів, сіверців та болоховців. Земля останніх й досі має міста Кудин і Переяслав; не забуто й ім’я Борислав. Середньовічна Болоховщина охоплювала верхів’я Тетерева й Південного Бугу – куди прадавня трипільська археологічна культура розповсюдилася лише наприкінці свого існування, в серединах IV-III тис. до н. е. Тоді ж існувала й пенджабська культура Мохенджо-даро – створена, не можна таке виключати, переселенцями із української Аратти-І. Це переселення могло проходити через споріднену Аратту-ІІІ Закавказзя [43, с. 89-140], на шляху до якої лежало дві Синдіки – у пониззях тодішніх Дніпра та Кубані. Остання територія – тодішня Тьмуторокань, сучасна Тамань – за давньоруських часів вважалася дідівщиною сіверців (колишніх сувірів та кіммерійців, за С. І. Наливайком). Саме тут, здебільшого, арабські мандрівники ІХ-ХІ ст. розміщували Арту й Арсанію (тоді як центр Аратти був на майбутній Черкащині), ототожнюючи ці столицю й князівство із назвою всієї Русі. Звідсіля ж, із початку ІІІ ст., починає простежуватися назва gosak (> косак > козак) [38, с. 83-89].

Дві інші частини Русі прозивалися, за ірано-арабською традицією, Славія й Куявія – що простиралися від Волинщини до Новгородщини, на Київщині й прилягяючих землях. Українська, неуніфікована тоді етнокультура панувала тут скрізь, але надалі мала скорочуватися й змінюватися (особливо в областях майбутніх Росії та Білорусії) під тиском пасіонарного наступу тих прибалтійських нащадків оріян – русенів – енедів, які завершували 3-тисячолітнє коло поступової міграції своїх пращурів і поверталися у дніпровський центр слов’янської прабатьківщини перетнувшим її, середньовічним вже шляхом «із Варяг в Греки».

*

На завершення підкреслимо ще раз: офіціоз державної ідеології та залежної від неї наукової методології не сягає глибше класових формацій; історична ж пам’ять народу стоїть на докласовому підгрунті. На цю ж, народну, позицію має перейти сучасне народознавство. Інакше не можна; українознавству ж – тим паче! Бо на території майбутньої України у VII-III тис. до н. е. відбулося становлення найпершої в світі – общинної, докласової – держави (‘цивілізації’) Аратти. Наукові й просвітницькі знання про неї, врахування її в ідеологічних схемах політики – конче актуально! Бо незнання та неврахування призвело до «історичного матеріалізму» з установкою на «революційну пожежу», яка мала спалити цивілізацію за її рабовласницьку класову основу. Але з відкриттям Аратти відкрилася дійсна основа – общинно-‘комуністична’; її палити не можна! А треба зміцнювати – що і є практичною «демократизацією цивілізації», її шляхом до реального «комунізму» або «самоврядування».

Україна найбільше зберегла від минулого Золотого Віку – щедро поділившись з людством і своїми людьми, і культурою (оновленою по лінії Гоголь – Достоєвський – Юнг – Кейпер – Шилов [68, с. 457-636; 71-77]), і найпершим демократичним законодавством та ладом постантичного світу (селянсько-козацьке Звичаєве Право і «Конституція» 1710 р. та його ж приклад самоврядування-«анархії» 1917-1922 рр.). Тож маємо зібрати посіяне, подбати про Золотий вік прийдешнього. Без оновлення українознавства, поглиблення його у тисячоліття індоєвропейства та в сутність буття, не обійтись тут ніяк!

- - - - - - -

1. Акимова Л. И. Троя и Шлиман. – М.: ГМИИ, Милан: Изд-во “Леонардо Арте”, 1996. – 24 с.

2. Акимова Л. И. Троянский мир в античной мифоритуальной традиции // Сокровища Трои. – М.: ГМИИ, Милан: Изд-во “Леонардо Арте”, 1996. – С. 241-280.

3. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: “Вече”, 2000. – 416 с.

4. Белякова Г. С. Об истоках доскорописьменной системы письма у славян // Русская Мысль. – М.: “Общественная польза”, 1993. – № 3-12. – С. 109-114.

5. Безклубий Л. З давніх звичаїв // Спас. Український звичай. – Запоріжжя, 2000. – С. 8.

6. Васіна З. Український літопис вбрання. – К.: “Мистецтво”, 2003.–Т. 1.– 446 с.

7. Ващук П. М., Шилов Ю. А. К вопросу о контактах майкопской и трипольской культур // Майкопский феномен в древней истории Кавказа и Восточной Европы. – Ленинград: ЛО ИА АН СССР, 1991. – С. 58-59.

8. Велесова книга. – Переклад та коментарі Яценка Б. І. – К.: “Індоєвропа”, 1995. – 316 с.; Коментарі й укр. переклад Яценка Б. І., рос. пер. Яценка В. І. – Київ: “Велес”, 2001. – 256 с.

9. Войтович В. М. Українська міфологія. – К.: “Либідь”, 2002. – 664 с.

10. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис, 2 т.

– Мюнхен, 1958, 1966; К.: “Оберіг“, 1991. – 456 с., 448 с.

11. Вуд Дж. Солнце, Луна и древние камни. – М.: “Мир”, 1981. – 269 с.

12. Геродот. История // Пер. и ком. Стратановского Г. А. – Ленинград:“Наука”,1972.– 600 с.

13. Головацький Я. Ф. Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія.

– К.: “Довіра”, 1991. – 94 с.

14. Гузій В. М. Золота очеретина. – Броварі: “Укр. ідея”, 1997. – 400 с.

15. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К.: “Наукова думка”, 1974. – 176 с.

16. Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества // Даниленко В. Н., Шилов Ю. А. Начала цивилизации. – Екатеринбург: “Деловая книга“, М.: “Раритет“, 1999. – С. 3-216.

17. Енциклопедія Трипільської цивілізації. – Гол. ред. Відейко М. Ю.

– К.: ТОВ “Укрполіграфмедіа”, 2004. – 2 т. – 704 с.; 654+58 (додаток) с.

18. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України.– К.:“Абрис“,1994.–248 с.

19. Залізняк Л. Л. Походження українського народу // Матеріали до української етнології.

– К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ, 1995. – Вип. 1 (4). – С. 115-123.

20. Збенович В. Г. К проблеме связей Триполья с энеолитическими культурами Северного Причерноморья // Энеолит и бронзовый век Украины. – К.: “Наук. думка”, 1976. – С. 57-69.

21. Кикешев Н. И. Прародины и предки. – М.: “Белые альвы”, 2003. – 400 с.

22. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тысячелетий до н.э.– К.: “Аратта“, 2001.– 846 с.

23. Кобилюх В. О. Українські козацькі назви у санскриті.

– Львів-Київ-Донецьк: ІПШІ “Наука і освіта”, 2003. – 244 с.

24. Кононенко П. П., Пономаренко А. Ю. Українознавство. – К.: МАУП, 2005. – 392 с.

25. Кузьмин А. Г. Начало Руси. – М.: “Вече”, 2003. – 380 с.

26. Кульбака В., Качур В. Соматичні культи бронзового віку півдня Східної Європи.

– Маріуполь: ПГТУ, 1998. – 60 с.

27. Кушнір В. Г. Народознавство Одещини. – Одеса: “Гермес”, 1998. – 245 с.

28. Лозко Г. С. Українське народознавство. – К.: “АртЕк”, 2004. – 472 с.

29. Массон В. М., Черныш Е. К. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии //

Энеолит СССР.– М.: “Наука“,1982.– С. 165-320.

30. Миролюбов Ю. П. Предистория Славяно-Русов // Собр. соч., т. 14.

– Aachen: KLIEMO-Eupen, 1988. – 188 с.

31. Миролюбов Ю. П. Сказы Захарихи // Собр. соч., т. 16.– A., 1990. – 224 с.

32. Миролюбов Ю. П. Гоголь и революция // Собр. соч., т. 18. – A., 1992. – 86 с.

33. Мифы народов мира // Гл. ред.Токарев С. А.

– М.: “Сов. Энц.“, 1991,1992. – 2 т. – 672 с., 720 с.

34. Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы.

– Запорожье: “Дикое Поле”, М.: Ин-т общегуман. исслед., 1999. – 238 с.

35. Мицик В. Ф. Священна Країна хліборобів. – К.: "Такі справи", 2006. – 264 с.

36. Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К.: НДІТІАМ, 2001. – 80 с.

37. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: “Просвіта”, 2000. – 288 с.

38. Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України. – К.: “Просвіта”, 2004. – 448 с.

39. Недяк В. Україна – козацька держава. – К.: ЕММА, 2004. – 1216 с.

40. Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии.

– М.: “Белый волк”, КРАФТ, ГУП “Облиздат”, 1999. – 312 с.

41. Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. – К.: “Феникс”, 2002.–760 с.

42. Пустовалов С. Ж. К вопросу о наличии знаковой системы у населения катакомбной общности Северного Причерноморья // Северо-Восточное Причерноморье в системе Евразийских древностей (энеолит – бронзовый век).– Донецк: ДГУ, 1996.– Ч. І.– С. 42-46.

43. Рол Д. Генезис цивилизации. – М.: “Эксмо”, 2002. – 478 с.

44. Руденко М. Д. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту). – Тернопіль: “Джура“, 2001. – 248 с.

45. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М.: “Наука”, 1981. – 606 с.

46. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: “Наука”, 1987. – 784 с.

47. Рыбаков Б. А. Древние славяне и античный мир //

Всеславянский Собор. – М.: “Вс. Соб.”, 1998. – С. 7-13.

48. Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини // Упоряд. Чабаненко В. А.

– К.: “Дніпро“, 1990. – 262 с.

49. Саннікова Л. П. Свята Мова Творця у звичаї Народу:

Еніофеноменологія староукраїнської культури. – К.: “Аратта”, 2005. – 776 с.

50. Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. – Горький: Волго-Вят. кн. изд-во,1989.– 402 с.

51. Скрипник Г. Екологія національної культури // Матеріали до української етнології.

– К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ, 1995. – Вип. 1 (4). – С. 4-14.

52. Славянские Веды.– Пер.и ком. Асова А.И.– М.:ФАИР-ПРЕСС, 2003.–704 с.

53. Толочко П. П. Походження назви “Україна” // Матеріали до української етнології.

– К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ, 1995. – Вип. 1 (4). – С. 51-64.

54. Толочко П. П., Отрощенко В. В., ін. Етнічна історія давньої України.

– К.: ІА НАНУ, 2000. – 280 с.

55. Трубачев О. Н. К прародине ариев (По поводу выхода книги: Ю. А. Шилов. Прародина ариев: История, обряды и мифы. Киев,1995) // Вопросы языкознания.– М.: “Наука“,1996.– №3.– С. 3-12.

56. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М.: “Наука“, 1999. – 320 с.

57. Трубачев О. Н. Труды по этимологии: Слово. История. Культура.

– М.: “Языки слав. культуры“, 2004, 2005. – 2 т. – 800 с., 664 с.

58. Українські народні казки. – К.-Ірпінь: “Перун”, 1996. – 680 с.

59. Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – К.: “Либідь”, 1990. – 384 с.

60. Чумарна М. І. З початку світу. Україна в символах.

– Львів: Приватна авт. школа М. Чумарної, 1996. – 256 с.

61. Шилов Ю. А. Древнейшие курганы и мифотворчество // Македонски фолклор.

– Скопjе: Ин-т за фолклор “Марко Цепенков”, 1987.– Год. ХХ, бр.39-40. – С. 45-61.

62. Шилов Ю. А. Воплощение Аполлона в позднекатакомбном захоронении на Нижнем Днепре // Древнее Причерноморье.– Одесса: ОГУ, 1991.– С.110-112.

63. Шилов Ю. А. О названии полуострова Чонгар // Проблемы истории Крыма.

– Симферополь: СГУ, 1991. – Вып. ІІ. – С. 14-15.

64. Шилов Ю. А. Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тысячелетий до н. э. – М., 1992. – 32 с. // На рубежах познания Вселенной. Историко-астрономические исследования, XXIII. – М.: “Наука”, 1992. – С. 272-303.

65. Шилов Ю. А. Гандхарва – арийский Спаситель // Древнее Причерноморье.

– Одесса: ОГУ, 1993. – С. 22-25.

66. Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К.: “СИНТО”, 1995. – 744 с.

67. Шилов Ю. А. Триполье и Троя, Илион и Гелон // Третий Международный философский симпозиум “Диалог цивилизаций: Восток – Запад”. М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 1997. – С. 44-46.

68. Шилов Ю. А. Основы славянской цивилизации. – М. : Осознание, 2008. – 784 с.

69. Шилов Ю. О. Аратта і Аріан. Пракорені Русі // Тези Всеукраїнської наук. конфер. “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”. – Пер.-Хмельн.: МПП “Буклет”, 1992. – С. 46-47.

70. Шилов Ю. О. Про витоки космогонічних уяв запорожців // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – К.: ІІ АНУ, 1993, вип. ІІ. – С. 147-153.

71. Шилов Ю. О. Населення українських земель за часів індоєвропейської спільноти: пракорені української фольклорно-обрядової культури // Матеріали до української етнології.– К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ,1995.– Вип. 1(4).– С. 145-155.

72. Шилов Ю. О. «Велесова книга» та актуальність прадавніх учень.

– К.: Книжкова палата України, 2001. – 154 с.

73. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е.

– К.: “Аратта”, 2002. – 272 с.

74. Шилов Ю. О. Праслов’янська Аратта. – К.: “Аратта”, 2003. – 56 с.

75. Шилов Ю. О. Арійські традиції запорожців // Козацьке лицарство

– основа національного виховання. – К.: МАУП, 2004. – С. 7-14.

76. Шилов Ю. О. Витоки етносу й цивілізації слов’ян // Р. Ф. Кайндль. Вікно в європейську науку. Матеріали ІІ Міжнародного наук. семінару “Кайндлівські читання”.

– Чернівці: “Прут”, 2005. – С. 215-227.

77. Шилов Ю. О. Національна ідея – витоки, сучасний стан і перспектива розвитку //

Матеріали І Міжнародної наук.-практ. Конференції «Рідна Віра – духовна сутність слов’ян».

– К.: ТО “Перунова Рать”, 2005. – С. 100-105.

Язичество, Православіє, РУНВіра:

основа і доля УНІ

Триада Язичество, Православіє, РУНВіра складає основу Української Національної Ідеї, її рідновірську ідеологію. При цьому центральне явище об'єднує УНІ зі слов'янськими (через «Велесову книгу») та індоєвропейськими (через «Веду словена») цивілізаціями, а перше – виводить на кістяк загальнолюдської культури. Щодо третього, то вартість його двозначна… Панує нерозуміння значень і взаємозв'язків складових явищ триади, її в цілому, – і це найголовніша причина несформованості УНІ. Тож існує нагальна потреба зняти цей нищівний недолік патріотичного руху.

Починаючи розмову про основи українського Богорозуміння, а отже й національної ідеології, відзначимо перш за все, що БОГ єдин для всіх часів і народів. Але розуміння Його – неоднакове. Від того безліч назв, імен, ієрархій ВИЩОЇ ВСЕСВІТНЬОЇ СИЛИ, яку найсучасніша наука все впевненіше визначає як ЕНЕРГО-ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОЛЕ Всесвіту [14]. Ваємозв’язки людей із БОГОМ – мінливі, неначе різних приймачів з однією й тією ж передаючою станцією. Не можна рівняти релігії й храми, скажімо, первісних племен Півдня – та сучасних націй Півночі. Тому-то общинники – «БОЖІ сини та онуки», а «раби Господні» відповідають початку класових формацій.

*

Язичество офіційно визнається як «загальне позначення дохристиянських політеїстичних релігій, на відміну від монотеїстичних (християнства, магометанства і т. ін.); поганство» [13, с. 932]. Між тим язичество (д.-рус. 'народництво') і поганство (від латин. 'селянство') означають традиційне шанування тієї культури, яка почала складатися разом із формуванням людини сучасного антропологічного типу (кроманьонського або Homo sapiens sapiens, що почав затверджуватися на Землі близько 40 тисячоліть назад) і запанувала в умовах відтворюючого господарства останніх 9 тисячоліть [11]. У цьому кістяку загальнолюдської культури – який надалі обріс органами локальних етнокультур, вкрився м'язами й шкірою культур общинних і тоталітарних цивілізацій – релігії, насправді, немає. А є лише її прояви, взаємозлиті з також невиокремленими ще проявами мистецтва, науки, політики і т. д. Протистояння язичества (культурна якість якого панує ще в ламаїзмі й буддизмі) так званим світовим релігіям (початок становлення яких прийнято простежувати з юдаїзма та зороастризма, безпосередньо передуючих християнству) – подібно протистоянню весни та зими. Тому несприйняття, критика язичниками-рідновірами прихильників біблійних чи інших релігій (або навпаки) – справа нерозумна й виснажлива; то не захист, а згуба. «Вони мають силу, поки захищаєм, ми – поки шануєм», – говорить один із заповітів пращурів наших [8, с. 6]. Зуміємо правильно підживити природне становлення Неоязичества (тобто посприяти новітній весні людства, омолодженню його загальнокультурного кістяка) – застаріле лушпиння релігій відпаде само собою. А будемо здирати оте лушпиння з недорощеного – наробимо болючих, а то й смертоносних виразок.

Язичество було змістом існування загальнолюдської культури між 40 і 9 тисячоліттями минувшини. Коріння "світових релігій" знаходимо й там. Найдавніший з відомих натепер БОГ-Творець – це ‘Владика-вітер‘ Ен-ліль. Його ідеограма з'явилася в святилищах мисливців за мамонтами ХІV-ХІІ тис. до н. е. від Лас Монедас (Іспанія) до Мізина і Кам‘яної Могили (Україна, Чернігівщина і Запоріжжя) [6, с. 545, 826-827 та ін.]. Потрапивши з кам'яномогильського, найдавнішого в світі зібрання Святого Письма до месопотамського Шумеру, праіндоєвропейський тоді вже Енліль стає згодом основою формування образу біблійного Елогіма (євр. ‘БОГи’-’?L?H?M). А слов‘янським спадкоємцем Енліля залишається Лель, почасти відомий колишнім хурритам Близького Сходу (Лельван) та аріям і бгаратам Індії (весняний танок лілья). Спорідненність Енліля з Лелєм та лільєю очевидна при співставленні відповідних обрядів. Кур-галь (‘Гора велична’), епітет першого Бога, відповідає курганам – на яких вшановується другий, коли слов’янські та деякі інші народи індоєвропейської спільноти святкують навесні «Красну Гору» [4, д. 7-а, 37-а].

*

Із VII тис. до н. е. разом зі становленням Аратти, ядра «індоєвропейської спільноти народів», почалася вища, цивілізайційно-державницька стадія язичества – Православіє. Його назва, а також форма, зміст, суть виводяться із «Велесової книги» [4, д. 1] як славлення Прави-'Небес'. Одвічний зв'язок дохристиянського Православія із Дажбогом [Там же] вказує на формування в розвиненій общинній цивілізації – Колунєх чи Кълоунє (> слов. Гол(о)унє > грец. Гелон) [4, д. 4-в, 19, 17-б], відомій у більш давніх розділах «Веди словена» [19, с. 74, 370 та ін.] як Каліца й Аріта (< Аратта > Арта > Арсанія; VII тис. до н. е. – I тис. н. е.). Тут ми знаходимо ще один – вже другий із предтеч "світових релігій" –термін для означення БОГА, що розповсюдився серед індоєвропейських народів. Коломия найбільш зберегла від хаттського Kal-lam-ASU ‘Бик-палаючий-БОГ’, «Країна під опікою Тельця» (> АС(-Т)ура). Поряд з похідним від нього Власом «Веда словена» особливо вшановує Коляду, спадкоємцями якого стають (за «Велесовою книгою», Рігведою та ін.) слов. Дій і Див, грец. Дій і Дзеус-Зевс, кельт. Діс, іран. Дев, інд. Дьява). Це вже третій термін, похідний від індоєвропейського Дьяус – ’День’, ’Диво’, ’Небо’. А сам БОГ слов’янської етнокультури походить від ведичного BHAGA – ‘Щаслива ДОЛЯ’. Разом із тим це ім’я одного з 12 синів арійської Праматері сущого Адіті (десь із середини ІІІ тисячоліття до н. е.) – ’безкінечного’, ’безупинного’ коловороту річних циклів Всесвіту. Термін БХАГА-БОГ склався, напевно, в Оріяні (усатівський варіант пізнього Трипілля) – приморській частині Аратти, яка зазнала тут вагомого впливу сусідньо-спорідненого, але додержавного ще Аріану 3200-2200 рр. до н. е. Наприкінці цього періоду (див. вище) у слов’ян і співдружніх їм аріїїв з’явився Сварог – втілення Сонячного зодіаку оновленого календаря.

Оскільки Дажбог – це втілення сузір'я Тельця [4, д. 7є; 24, с. 71, 81-82, 264], що очолював зодіак між 4400-1700 рр. до н. е., – то звідціля й датування апофеозу Православія як стадії у розвитку ідеології найпершої в світі, общинної кола-держави-цивілізації Аратти (з 7000-6200 рр. до н. е.). Проте були стадії й інші. У першій із них піднявся Коляда [19, с. с. 9-198] < Кола ДІЙ ('БОГ Кола') > Колодій. Це був предтеча «кола Сварожого» – сонячно-зодіакального календаря (який з 2400 р. до н. е. став над більш давніми, місячними календарями), що спочатку очолився Тельцем – Дажбогом-Сварожичем… Періодизація, отже, виходить така: прото-Православіє на чолі з араттським Колядою – 7000-(4400)-2400 рр. до н. е.; Православіє на чолі з артським Дажбогом – (4400)-2400-1700 рр. до н. е.; пост-Православіє як співіснування отих "діда" й "батька" – від 1700 р. до н. е. Арти до 988 р. н. е. Арсанії-Русі; «православіє християнське» – це наступне і сьогоденне співіснування, а значною мірою й синтез рідної та галілейсько-візантійської вір зі спільним індоєвропейським коренем [5, с. 36-47, 273-322], але общинної й тоталітарної якостей.

Зрозумівши дуалізм таких якостей, перестаємо бентежитися наведених дат, суттєво відмінних від офіційно прийнятих наукою останніх століть. Авторитетність того "академічного датування" зрушена монографією академіка Б. О. Рибакова «Язычество древних славян» (М., 1981), де наочно показано протиріччя між 3,5–1,5 тисячоліттями офіційно визнаної етногенези слов'ян – та їх власною історичною пам'яттю, що сягає часів мамонтів. «Велесова книга» й один із міфів Київщини уточнюють глибину народної пам'яті: 20-21 тисячоліття. «Мазуринський літописець», дотримуючись християнсько-візантійської хронології, засвідчує [1, с. 43]: «Лєта 3099 {2591 р. до н. е.} Словєн і Рус с роди своімі отлучашася от Єксінопонта {Чорного моря} і от роду своєго і от братіі і хождаху по странам всєлєнния, яко крилатіі орлі…». Напевно, це вказівка на час самоусвідомлення слов'янами своєї етнокультурної особливості й виокремлення їх зі спільноти індоєвропейських народів (порівняйте вказані вище 2591 та 2400 роки до н. е.). З цим суголосний та насичений реаліями араттської Калиці (й трипільської археологічної культури) «Ск?пський переказ» козаків України [8, с. 54]: «Наша держава називалась Ск?пою Краю, пов’язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала…».

Разом зі Сварогом у 2400-1700 рр. до н. е., якщо не раніше, у Православії формується концепція Єдинобожія [4, д. 30]:

Якщо ж трапиться блудень якийсь, що рахуватиме Богів тих,

одділятиме у СВАРЗІ,–

то вигнаний буде із Роду.

Бо не мали Богів різних: Вишень, і Сварог, і іні суть множеством, –

бо БОГ є єдин-і-множествен.

Сварог (< вед. Сувар Агні) – це 'Золотий Вогонь', сонячний зодіак. Отже, цей спадкоємець Коляди втілював річний цикл – і вже тому став БОГом Єдиним, бо в рік два чи більше років не втулиш. Проте в році безліч сезонів, днів та ночей, сільськогосподарських робіт і свят, і все це – прояви БОГА чи Боги з різними найменнями; тому-то «БОГ єсть єдин-і-множествен»…

Аратта Дунайсько-Дніпровського регіону мала всі ознаки держави: відтворююче господарство з виокремленими ремеслами; обмін і торгівлю; суспільну ієрархію з поділом на виробничу (сягаючу гончарського і металургійного перетворень речовини) та правлячу працю (із календарем і писемністю); міста і майдани (святилища-обсерваторії); самоназву і мову міжплеменних спілкувань (‘штучно створений’ санскрит тощо). Проте було одне сутєве обмеження: «суспільна ієрархія» зберегла тут природню (общинну) суть – і не набула рабовласницьких змісту й форми, характерних для наступних цивілізацій Сходу і Заходу. Відповідно, державою Араттою керували не воїни, а жерці-брахмами (> рахмани укр. легенд). Основою їх влади було, відповідно, не насильство, а Спас – інструмент зняття протиріч [18; 25, c. 246-253]. І ті протиріччя не розродилися рабством у VII-III тис. до н. е.

Традиція араттського Спасительста збереглася слов'янами в образі Масляни, за ім'ям-епітетом якого досьогодні стоїть знайомий вже нам Колодій. Можно погодитися [5, с. 36-47 та ін.], що саме цю традицію успадкував і продовжив Христос-‘Помазанник’ (< Крішна < ‘(Вос)Кресень’ насправді), далеко не перший Спаситель. До того ж є вагомі підстави вважати, що євангельські свідоцтва про страту Христа були відкореговані авторами Нового Заповіту з оглядом на розп'яття у 368 або 375 році Божа-Буса – героя «Велесової книги», «Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича» та ін. [1, с. 65-71;17, с. 12-18]. Витоки обрядового к(х)рещення також мають дохристиянське, араттське коріння. Воно простежується – за археологічними знахідками моделей «храмів народження» Трипілля та етнографічними даними східних слов‘ян – щонайменше з V тис. до н. е. А образи Богатиря із Савур-могил (під Запоріжжям й Ростовом) та Козака Мамая успадкували шанування Спасителя аріїв (індійського Гандхарви, грецького Кентавра, слов’янського Кітовраса та ін.). Арійсько-пракозачий Спас виглядає, за Влес-книгою [4, д. 8(2)], так:

І бачимо, як скаче у Сварзі вісник на коні білому.

І той (Вершник) меча здійняв до небес

і розверз (ним) хмари й громи.

І (від того) тече вода жива на нас, і пиймо тую –

бо то все од СВАРОГА до нас життям тече…

Коли наприкінці III тис. до н. е. рабство сягнуло (з Шумеру й Троади) півдня Аратти (Оріяни), то брахмани, можливо, зберегли її общинний лад відмовою (уриванням оновлення міст, розпуском їх і К(о)л(о)уні, спрощенням керамічного виробництва та ін.) від державності (< санскрит., арій.-слов. dairghya-va ‘протягом землі володіння’). Надалі її традиція розвивалася в середовищі слов’янських (Арта-Арсанія, Оріяна, Борусія, Русь) й арійських (Дандарія, Кіммерія, Скіфія, Сарматія) племен, що співіснували до ІІ-ХІ ст. Проте традиції общиної державності («найпершої республіки нової Європи», за К. Марксом та ін.) була зафіксована у 1710 р. «Констітуцією» гетьмана П. Орлика, заснованою на козацькому звичаєвому праві, й проіснували на Запоріжжі до 1775 р. Надалі цю традицію (запорізьку, не знаючи вже про араттську) намагався відтворити Батько Махно та деякі інші комуністи-'общиники'; по суті ж вона відроджується нині в Скандинавських країнах як самоврядування…

Календарна основа, її органічний і незнищений зв'язок з усіма проявами культури (див. вище про специфіку Язичества) уберіг Православіє від нищення візантійсько-християнською ідеологією у доленосний період зміни общинної цивілізації на тоталітарну, феодальну цивілізацію. Арта-Арсанія, спадкоємиця Аратти, зберігалася в складі Русі до ІХ-ХІ століть; Артаплот і Оратів існують в Україні понині [24, с. 33-34; 23, с. 17; ін.]. Це лише один із численних прикладів збереження язичеської, тобто незнищенної народної основи культури. Тому нерозумно поділяти впроваджену церковниками думку про нищення Язичества-Православія князем-правителем ранньокласової держави, Володимиром Великим. Ні він, ані хто інший зробити такого не міг – якби навіть збожеволів і дуже б того захотів. Як можна (з)нищити кістяк культури, її природно-річну, сільськогосподарську основу!? Рідновіри слідом за християнсько-тоталітарними ідеологами думають, на жаль, що можна. З цієї позиції не зрушили їх навіть труди Б. О. Рибкова (див. вище), який зі всією очевидністю показав розквіт Язичества на Русі після її хрещення [15]. Найочевидніше роз'яснення цього феномену наведено у нещодавно виданій книзі А. Г. Кузмина [9, с. 345-353].

Суть справи полягала ось в чому. Марно спробувавши в 980 р. зміцнити молоду феодальну державність общинним Православієм, Володимир у 988 р. прийняв інше рішення – суголосне часові та руському й загальноєвропейському стану тодішньої цивілізації, далеке від попереднього намагання схрестити "весну" із "осінню". Але приймаючи візантійську ідеологію, Володимир проявив, як правитель і політик, геніальну мудрість: прийняв християнство не тогочасне, а те, за яким Візантія хрестилася в 330 р. – і яке сама ж, за рішенням церковного Собору 381 року, оголосила «аріянською єрессю».

Чим же не догодив візантійським ієрархам їх першохреститель, покійний натоді вже просвітер Арій? Тим, що дотримувався пізньоантичного правила, яке поділяла (на практиці, а то й у душі) переважна більшість ранніх християн: вшановуй головного державного БОГА – а далі можеш шанувати яких завгодно Богів, бо то вже твоя приватна справа. Отак і залишився, наприклад, традиційний Великдень (і не один!) поряд із церковною Паскою тощо… Своїм рішенням князь Володимир, з одного боку, значно зміцнив феодальну державу; з другого – зняв надмірність чужоземного тиску на Русь; з третього – залишив максимальну незалежність від Візантії. Оцей принцип двовір'я-і-двовладдя (одвічно общинного та новітньо тоталітарного), що отримав назву православне христинство, й упровадив князь Володимир – аріянин (як, до речі, й Кирило та Мефодій), а отже єретик, канонізований церквою лише через багато віків після смерті. А «живяшє Володімєръ по устроєнью отьню і дєдню», тобто за суспільними нормами язичества, й після хрещення Русі. Від підданих князь (як і спадкоємці його феодальної влади у 1015-1653 рр. і навіть у наступних роках) вимагав лише покори державно-тоталітарній ідеології – з її обов'язковою, виокремленою вже із загальнокультурного синкретизму, релігією на чолі з усуспільненим Господом-Христом, якісно відмінним від всесвітнього БОГА-Сварога общинної державності.

У подальшому запануванні тоталітаризму зберігало її, як уже сказано, українське козацтво. Визнаючи себе православними християнами, козаки надусім ставили Православіє з притаманним йому характерництвом (жрецької основи якого козацькі попи не сміли, та й небажали чипати). Про це безперечно свідчить легендарний Заповіт найславетнішого козака, кошового отамана Івана Сірка [25, с. 254-257]: «Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нащасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду – хвиля утишиться, чи на землі – не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, – я єсть православний християнин Сірентій Іоанович!».

Православіє (як і Язичество, давніше за походженням та обширніше за проявами) набуває – з часів дяльності О. П. Блаватської й родини Рерихів – оновленої якості Нео-. Вічним кістяком Православія–Неоправославія є згадані вище БОГ (1), коловорот буття та його тривимірність (2), а також спасительство (3) – зняття протиріч суспільного буття–небуття, усіх приналежних їм формально-речовинних ("людських") проявів матеріального світу та його ж суттєво-польової ("БОЖОЇ") першооснови [25, с. 276-281]. На Спасі трималися авторитет і влада жерців-правителів (арат.-арій. брахмани > укр. рахмани) Аратти–Арти–Арсанії, він же залишався основою козацького характерництва, всього народовладдя-і-рідновірства українського народу [18; 24].

Три окреслені опори Православія–Неоправославія общиної та самоврядованої формацій знімають нищивність його протиріччя з біблійно-церковним християнством класових формацій – яке також має й індоєвропейське, й общинне коріння. Князь Володимир зумів, на користь Русі, реалізувати це життєдайне зняття; мусять зуміти також рідновіри, налаштовані на Нео- (-Православіє та -Язичество). А рідновіри не налаштовані та ще й схильні до конфронтації з християнством – несуть більше бід, ніж побід. Намагаючись ломати напрацьовану віками й освячену християнством систему культурно-суспільних зв'язків, слід, передусім, напрацьовувати власну, ще потужнішу й святішу, систему – й плавно замінити нею стару (див. сказане вище про "застаріле лушпиння"). Завдання це досить просте і легке – якщо розумно облаштуватися в природньому плині історії [5, с. 323-325 та ін.; 11].

*

Власна система українських та ін. рідновірів найпотужніше сконцентрована насьогодні в РУНВірі – Рідній Українській Національній Вірі. Набирає сили ОРУ, Об'єднання Рідновірів України. Це, безсумнівно, переважно позитивні явища. Подивимося, проте, наскільки ці системи потужні й святі (тобто занурені у божественно-польову першооснову матеріального світу).

Приступаючи до розгляду РУНВіри (й, у деякій мірі, ОРУ), слід одразу ж підкреслити, що наведені й систематизовані вище моменти залишилися для її упорядників маловідомими і незрозумілими; неврахованими, в усякому разі. Цей висновок випливає з аналізу «Мага Віри» Лева Силенка та похідної літератури.

РУНВіра – «Віра монотеїстична, і в Ній звеличений абсолютний монотеїзм – Віра в Єдиносущного Господа Дажбога з веління Господа об'явлена рідним Пророком Левом Силенком у святому письмі «МАГА ВІРА» в 70-х роках ХХ століття [16, с. 15-16]. Це реформування дохристиянської віри створило новітню релігію, оформлену українцями США і Канади через законадавства цих країн; релігію, новостворена «Мага Віра» якої стала в історико-хронологічну чергу за індоєвропейськими Ведами, іранською Авестою, єврейсько-грецькою Біблією, арабським Кораном [Там же і с. 43]. Тож вийшло таке: Язичество – найбільш древній, органічний та традиційний стан 'народництва', ремінісценції якого зосереджені нині в кістяку української та інших культур; Православна культура з її Ведами сформована штучно (елітою народу на чолі з жерцями-правителями), як вища форма язичества в умовах традиційного панування общинного ладу – який розквітнув у найпершій, докласовій формації становлення цивілізації; РУНВіра ж штучна надмірно, бо створена в умовах розквіту класових формацій за їх взірцями (хоча й напочатку зміни їх оновленою общинністю – самоврядуванням). Попри намагання сягнути часів Світотворення, дійсне коріння РУНВіри сягає не глибше запанування Дажбога-Сварожича близько 2400 р. до н. е., а суспільно-культурне значення – не вагоміше древнього Святого Писання слов'ян, оновленого публікаціями 1874-1959 і наступних років.

Сьогодні, через неповні 30 років після виходу «Мага Віри», можна зробити ще й слідуючі висновки. Великої релігійної Реформації, "української Біблії", а тим паче звершення Пророка, «що дорівнює подвигу богів» [Там же і с. 14], – не вийшло; рівня Нео- (-Православного, тим паче -Ведичного) «Мага Віра» не досягла. Слід було б спершу (й надалі, весь час) возвеличити Святе Письмо українців, слов'ян загалом: «Веду словена» (відому ще з 1874-1881 рр. [19, с. 2-5 і слід.]), «Велесову книгу» (з 1953-1959 рр. [4]), відкритий нещодавно (починаючи з 1986 -1989 рр.) найдавніший у світі архів Кам'яної Могили [25, с. 35-38, 105-115; ін.], – і тільки добряче розібравшись хочаб у перших двох, розпочинати Реформування. А в нинішньому вигляді воно спирається не так на реалії, як на прагнення мати українське розуміння монотеїстичного Бога й бути тут не гірше названих вище народів, а також на потрактування Дажбога як «Дателя Буття» [16, с. 15-16, 33-40 і далі]. Ці постулати протирічать Православію «Велесової книги» [4, д. 25, 7є] – у якій зазначене прагнення виповнено щонайменше в 2400-1700 роках до н. е. (див. вище), а Дажбогові відведено місце друге, підлегле СВАРОГУ:

Се мовив Ору СВАРОГ наш:

«Як мої творіння створив вас от перст моїх…

І будьте як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш…».

І Дажбо нас породив од корови Замунь,

і були ми кравенці і скуфе – анти, руси, боруси і сурожці, –

і тако стали діди русове.

Дажбога, за наведеними рядками та ін., можна розуміти як «Дателя Буття» небезсумнівно – бо таке розуміння порушує пріоритет Сварога [4, д. 25: див. вище]. Дійсне значення Сварожича пов'язане з арій. Да(г)кша, кельт. Даг(д), хуррит. Дагі, шумер. Дуг, – що розкривають його ще праіндоєвропейське коріння [12, с. 17-19]. Йому лічать і сонячна вогненність (перс. дагх, слов. Яр-Тур), і дощова волога (дощ; Телець, що у зображеннях Кам’яної Могили й Месопотамії зволожує ниви слиною), й давання («дай дощу!»). Не втілюй Дажбог-Сварожич сузір'я Тельця – то як би міг він запліднити «корову Замунь», тобто Землю? від кого, як не від Тельця, спородила б вона 'коровичів і скотичів', дідів 'биків'-(тав)русів індоєвропейського походження?… Але реальне підгрунтя такого значення обмежується, як розглянено вище, 4400-2400-1700 рр. до н. е.

Після 1700 р. до н. е. головування сузір'я Тельця у зодіаці замінилося, внаслідок астрономічної прецесії [21, с. 229-236 та ін.], на Овна, а в роки започаткування християнства – на Риб. Тому на пізніших дощечках «Велесової книги» шанування Дажбога-Телеця відходить на другий і подальші плани. Так, у текстах дд. 11-а–11-б продовжується визнання Сварога як «діда божого, який тому роду божеську є началом», хоча його – разом із Перуном і Світовидом – включено вже до Триглава (втілення трьох рівней Світоладу тощо), обабіч якого б'ються Білобог і Чорнобог; подібним чином Сивий Яр і Дажбо (що втілюють тут, напевно, Тельця зимового сонцестояння та весняного рівнодення) удержують лише четверту трійцю богів, тобто кінець річного циклу. У пізніх піснях «Веди словена» [19, с. 308-311] Дажд Бог для Ясна Сонця зачиняє «дождувіті» й відчиняє «снєгувіті сарає» на рубежі осіні й зими.

Це що стосується помилок відносно штучного формування неомонотеїзму, яке увійшло в протиріччя зі Священним Писанням слов'ян. Ще більші – не формальні й змістові, а суттєві вже – помилки зроблено Левом Силенком та його соратниками по відношенню до Спасительства, яке було відкинуте РУНВірою разом із християнством. А слід було б спочатку відмежувати новозаповітного Христа-Спасителя від старозаповітного юдейського месіанства (віри у визволителя, що гряде натомість злих рабовласників), а потім розкрити власний дохпистиянський Спас і спертися на нього (а не на новоявленного Пророка, явно слабкішого за Магомеда чи Мойсея). Відокремити общинний стовбур від тоталітарного лушпіння! Повне ж відкидання Спасительства прирікає будь-яку цивілізовану культуру на виродження, тоді як повернення до Нього забезпечує відродження [5; 14; 18, с. 8-17 та ін.; 24, с. 208-252].

Не розібравшись у Православії «Велесової книги» та «Веди словена», поставивши себе над ними і не набувши при цьому відповідних якості й величі, творці «Мага Віри» (всеціло приписаної штучно возвеличеному Леву Силенку) занадто категорично відмежувалися від християнства: взялися не знімати протиріччя, а здирати його "лушпиння" від неокріпшого ще (та й незрозумілого їм) Неоправославія. А діяти слід навпаки: в режимі суттєво-життєдайного позитива (+С), а не формально-смертоносного негатива (Ф–). Нищити чужинсько-рабовласницького Спасителя не слід: слід кріпити общинно-власного Спаса. Укріпити ж Його, років на 7000-6200 ранішого від Христа–'Помазаника', можна очищенням християнства від юдаїзму [5, с. 323-325 та ін.] і підживленням реальних взаємозв'язків араттсько-селянського й арійсько-козацького традиціоналізму: Коляда – Колодій – Маслениця та Гандхарва – Кентавр–Кітоврас – Богатир із Савур-могили – Козак Мамай, душа праведна (як нерідко підписували канонічне зображення дохристиянського, тому й без нашийного хреста, зображення цього героя «народних ікон») [24, с. 1, 129-137, 223-227].

*

Розглянувши взаємопов'язану триаду Язичества, Православія, РУНВіри, – зосередимося тепер на методології і т. д. (до формулювання включно) Української Національної Ідеї (УНІ).

Що таке зазначені вище Ф– і +С? Вони із розробленої мною формули спіралеподібного розвитку Світоладу як рівнодіючої пульсації-і-обертання і Його самого, і Його складових (зокрема – історії людства):

Ф Ф–

+ З –

+С С

де Ф – форми, що тяжіють до речовинних проявів матеріального світу; С – його ж польова сутність; «+» – тяжіння сущого до буття; «–» – тенденція небуття; З – зміст сущого, що утворюється перехрестям чотирьох основних сил; +С і Ф– є головними режимами існування сущого. Полюси необхідні, їх взаємодія спороджує енерго-інформаційний час-простір Всесвіту. Проте, відповідно закону зростання асиметрії розвитку, полюси нерівноцінні: буття «+» переважає над «-» небуттям, польова сутність С – над речовинними формами Ф, режим +С – над Ф-. Всесвітня система, означена формулою, є динамічною: стратегічна перевага +С співіснує з періодичними тенденціями заміни його на "кінцесвітовське" Ф–. Від такої нездійсненої вірогідності система пульсує-і-обертається, а рівнодіюча цих рухів складає конусоподібну спіраль існування-і-розвитку… Отже, коли “серце історії” стисле і вона “стоїть на ногах” (тобто безперечно домінують режими +С – общинно-самоврядованні), то народ перебуває у гармонійному й міцному стані; у режимах Ф– (тоталітарних) все навпаки.

Зазначена формула є методологічною основою об'єктивного аналізу будь-яких процесів і явищ (зокрема становища УНІ й Язичества, Православія, РУНВіри) в сучасній культурі, її минувшині та майбутті.

Ця формула відкрита мною [25, с. 85, 178, 240, 278] в процесі поглиблення досліджень, занурення їх (відповідно культурній основі Язичества–Неоязичества) у польову основу Світоладу, намагання зняти протиріччя етнічних, соціальних, освітніх, загальнокультурних аспектів суспільного буття. Смертоносна зброя юдаїзму (а звідтіля й зародженого в його середовищі, в тій же рабовласницькій формації християнства) – агресія, "коротке замикання полярних + і –". Життєдайний інструмент Православія й Неоправославія – зняття протиріч, "культуротворчий двигун на засадах взаємодії + і –". Рунвірівцям, як і неоязичникам, не слід пнутися до боротьби на чужому полі чужинською зброєю; наша перемога досяжна лише за сценаріями "застарілого лушпиння". Перший з них більш природній, другий – більш авторський. Другий, спираючись на перший, рідновіри вже напрацювали. Проте серед авторів вагомих книг переважають переробщики та, в кращому разі, популяризатори чужих відкритів – рідкісні автори яких знаходять і систематизують ключові факти, поглиблюючи тими системами розуміння стану та перспектив історії.

Виходячи з окреслених вище критеріїв слід зазначити, що найвагоміші внески у рідновірство останньої чверті століття зроблені В. М. Даниленком, Б. О. Рибаковим, О. М. Трубачовим, Ю. О. Шиловим, М. О. Чмиховим, В. О. Сафроновим, С. І. Наливайком, О. І. Асовим, Б. І. Яценком, А. Г. Кифішиним, В. І. Холошнею, І. В. Каганцем. Ними, чиї книги та ін. вийшли невдовзі після оприлюднення «Мага Віри», реконструйовано найважливіші міфоритуали 40-тисячолітнього розвитку євразійської культури; з'ясовано календарну основу міфів та відповідних зображень; відкрито найдавніший у світі Священий архів Кам'яної Могили й першодержаву Аратту, її вплив на формування Вед слов'ян і аріїв; знайдено нижньодніпровську прабатьківщину аріїв і розшифровано ведичні засади курганів – предтеч шумерських зіккуратів та єгипетських пірамід; простежено окреслені вище традиції у слов'яно-українській культурі й історії, показано їх корінне положення в індоєвропейській та загальнолюдській цивілізаціях; висуванута постістматівська формула історії минувшини – сьогодення – майбуття; дано приклади життєдайності Нео-.

Ці відкриття набули вже значного резонансу; так, відомості про Аратту й Аріан включено навіть у офіційні підручники [2; 3; 20]. Тож дивним виглядає, наприклад, ігнорування цих відкриттів найвагомішим твором науковця, а разом із тим «голови і духовного провідника Об'єднання Рідновірів України» [4-Л, с. 366] – «Українським народознавством» Галини Лозко. Аналізуючи текст цього навчального посібника, бачимо неприпустимо поверхове знайомство автора з творами поіменованих вище авторитетів. Так, у бібліографії [10, с. 454-465] труди (а значить і головні їхні факти та ін.) Асова, Даниленка, Кифішина, Сафронова, Трубачова, Яценка не згадано зовсім; розглядаючи трипільську культуру та аріїв, Г. С. Лозко обійшлася без згадки про Аратту, без книг Наливайка, без «Прародины ариев» і «Джерел витоків української етнокультури» (К., 2002) Шилова, – обізвавши другу монографію «Джерела. – К., 2003» [10, с. 8-13, 465]… Якщо провідний науковець й ідеолог рідновірських громад настільки далекий від переднього краю науки та Нео- (-Православія і -Язичества), то що вже казати про їх рядовий склад!

Члени громад зайняті – поряд із прекрасними справами – перетворенням на гній тієї елітної розсади, яку мали б плекати як безцінні здобутки Даниленка та ін. на буття України, на славу її серед людства. Якби ж то! Ось приклад: «Відкритий лист археологу Юрію Шилову» в часописі «Рідна Віра» [№ 3(41)'3], очолюваного Л. Силенком, Б. Савченком, М. Марченком і ще 21 діячами органу Духовного Центру ОСІДУ РУНВіри. «Перший удар Дажбога» вони спрямовують проти Аратти ("Оратанії") та її відкривача, добиваючи його сонетом «Змій Шеша і його син Шешило»: «Чужий, жорстокий, книжний імітатор… / Московсько-Візраїльський імператор, / Кат України, – надлюдський терор!!!». Дорого обходиться Україні та й Світові така словесна діарея! Подібний «інфекційний пронос» стає смертоноснишим за злонамисність відвертих ворогів. Стає за схемою: маючи б відстоювати й розвивати +С, рідновіри воюють на ниві Ф-, – ось гній і тече. Тим паче, що часто-густо війна спрямовується не стільки проти християн, скільки проти конкурентів загалом – і їх вишукують не так з ідейних, як з дієспроможних міркувань: раз потужніший, значить ворожий.

Якщо наявність Аратти – початок земної цивілізації на теренах України, її етноісторичне підгрунтя – провідники рідновірства не сприймають та й відторгають, то це відкриття привласнюється й стає опорою дійсних їх ворогів. Так є, наприклад, у книзі «Начало и конец времен» (К., 2005) доктора наук Ю. М. Канигіна. Ця огидна суміш наукоподібності з біблійною ідеологією, меду підлещування до слов'ян-українців – з битим склом сатанізму, намагання виглядати щирим – з підступною брехнею [25, с. 37-38, 177] містить і таке (с. 457): «главным отступлением от православия, характерным именно для Украины, являются языческие верования под названием «РУН-віра» и «Мага-віра». Его основателями выступили эмигранты В. Шаян и Л. Силенко, считающие себя Пророком. Ее адептами в Украине являются Г. Лозко и Ю. Шилов. / Эта религия – настоящий воинствующий сатанизм, спекулирующий на глубоких корнях и тяге украинцев к своим древним национальным истокам (…). / Следует добавить, что Мага-вера, по сути, выступает ответвлением фашистской религии (фашистского язычества), культивировавшегося гитлеровцами. Не случайно Г. Лозко и Ю. Шилов связаны с российским профашистским движением «Новые правые». Оскільки остання фраза ледь не списана з часопису «Археологія» (К., 1996, 2, с. 111) ІА НАНУ, а пан Канигін певний час був співробітником Президії Національної Академії наук України, – то наведену цитату можна вважати позицією відповідної установи.

Помітно рівняння на цю позицію й сучасного народознавства. Про посібник Г. С. Лозко сказано вище. Слід торкнутися й офіційного вузівського підручника «Українознавство» ще одного авторитета – академіка і козацького генерала П. П. Кононенка [7, с. 224-254]. Видатному патріоту належало б підтримати теорію держави Аратти. Навпаки! Розпочавши з того, що «деякі історики почали реанімувати стару міфологію (…) про Трипільську цивілізацію та українську етноеволюцію» часів сталінізму, автор підтверджує свою думку цитатою з публікації співробітника Інституту археології НАНУ – який згадує Аратту серед «примітивно-фантастичних гіпотез», що «оформились в часи колосальних геополітичних змін після розпаду Радянського Союзу». Побідкавшись далі над тим, що керівництво інституту намагається здати Трипілля семітам, академік залишає йому право вирішувати цю проблему: «тоді еволюція нашого родоводу, що означає – й етнонаціональної ідеї, матиме або індоєвропейське, або семітське начало та наповнення. І ми зможемо по-справжньому пізнати себе – як колишніх, так і теперешніх – лише ставши на ґрунт або однієї, або іншої домінанти» [7, с. 251]. Щоправда, П. П. Кононенко намагається шукати власне вирішення проблеми… ігноруючи при цьому факти – зведені вже в систему й історично пояснені Ю. О. Шиловим [23-25]. Що це: конкуренція, непрофесіоналізм, їх сукупність?

Опріч всі негаразди, відродження Рідної Віри – найбільш потужний і перспективний насьогодні напрямок становлення УНІ. Поєднати б цей напрямок з Нео-, пережити б муки їх народження й синкретизації! А перспективність випливає із загального розвитку європейської й світової культури, особливо із проявленної за останні 6 століть перспективи історії. На неї, слідом за окресленою методологічною формулою, й належить спиратися.

Нищивну тупиковість біблійної парадигми еліта європейства помітила років за 600 до створення «Мага Віри». Рух за вихід із тупика розпочався в Італії, з епохи Відродження (античного – дохристиянського, тобто язичеського – коріння європейської культури). За нею в німецьких та інших країнах потяглася епоха Реформації (церкви, відділення її від держави). Потім, із Франції й Англії, почалася епоха Просвіти (народу наукою, альтернативною відносно релігійного світорозуміння). Так, в межах тоталітарного ладу Ф–, відбувся перехід від феодальної до капіталістичної формації. З середини ХІХ ст. настала черга слов'ян оновлювати цивілізаційну культуру; більш того – розпочинати її перехід від тоталітарного до оновленого общинного ладу ( +С > Ф– > +С' ) – який із середини ХІХ ст. здебільшого називали французьким терміном 'комунізм', а тепер все більше називають самоврядуванням… Таким чином слов'янам випала надзвичайно відповідальна й важка місія завершення 6-вікового циклу, розпочатого на рубежі XIV-XV століть італійцями.

Формальний (Ф) початок завершення загальновідомий: революції й війни ХХ ст., неймовірні страждання слов'ян, найбільші – українців. Змістовий (З) рівень процесу зводиться до того, що культура загальнолюдської цивілізації (нео)демократизується; важливо тут розуміти: цей грецький термін подібний – не тільки за значенням, але й за історичним наповненням – до латинського (нео)націоналізму та слов'янського (нео)язичества, причому в усіх трьох випадках мається на увазі 'народність' (+С – +С' ). Щодо суттєвого (С) рівня процесу, то тут роботу розпочали українка О. П. Блаватська, родина росіян Рерихів й наступні дослідники: В. П. Шаян, Ю. М. Миролюбов, В. М. Даниленко, Б. О. Рибаков... (див. вище). Найпотужнішим на сьогодні здобутком є монографії Ю. О. Шилова «Прародина ариев», «Основы славянской цивилизации», «Джерела витоків української етнокультури» (автору яких найбільше дісталося від «–» та від «+» – і наведеного вище ганьблення «Рідною Вірою», і пам'ятника від Польського історичного товариства США [25, с. 293]). Вони не тільки затверджують епоху Нео- (-Православія > -Язичества), але й підсумовують весь цикл від епохи італійського Відродження. Суть циклу зводиться до оновлення (вже не так образно-інтуїтивного чи підсвідомого +С, як логіко-аналітичного і свідомого +С') виходу культури на польову першооснову матеріального світу, а значить – до оновлення розуміння БОГА. От яку місію мали виконати – і таки виконали! [25, c. 83-87, 239-242, 276-290 та ін.] – слов'яни. Найбільш очевидним показником виконання стала нещодавна виставка у Ватікані (Рим, Італія) старожитностей Аратти-“Трипілля” як найдавнішої в світі державності-‘цивілізації’ [26].

Зупинка тепер за "малим": закріпити цей сутєво-доленосний здобуток в Україні, в середовищі слов'янства і європейства, індоєвропейства і світу. Для виконання такого завдання потрібна певна кількість (близько 5% від населення, за біологічними нормами життєздатності популяції) і якість (вміння відстоювати буття засобами зняття протиріч) інтелектуальної еліти. Звідкіля ж, як не із рідновірів, її формувати! Але стан українського рідновірства, як показано вище, сутужний. І найбільш очевидний, найголовніший тому показник: вимирання населення, руйнація села (основи генофонду та етнокультури) в незалежній вже тепер Україні… Вихід один: всім носіям елітарності сконцентруватися навколо творчого доробку поіменованих вище рідновірів-творців міжнародного рівня, опрацювати й донести їх доробок до світового загалу; донести під знаменом завершення циклу Відродження–Неоправославія – який відкрив вихід земної цивілізації на другий (після освоєння речовинних проявів матеріального світу), польовий рівень її подальшого розвитку.

Рідновіри України мають очолити цей рух: іншої, крім нас, основи еліти ні серед слов'ян, ні серед європейців (також вимираючих у останнє півстоліття) зараз немає. Очолення має вписатися в хід епох Відродження – Реформації – Просвіти – Неоправославія (> Неоязичества). Воно мусить спертися на ту першість у загальнолюдському процесі демократизації цивілізації й культури, який розпочала у 1710 р. козацька Конституція – створена за Звичаєвим Правом українців, кістяком якого є жива традиція общинної цивілізації Аратти – Арти-Арсанії – Січі [25, с. 128-134 та ін.]… Без виконання цієї місії, перед собою та людством, українці й слов'яни та європейці не виживуть – перетворяться на добриво для зростання інших, більш дієспроможних народів. Посприяємо людству – воно нас підсилить. Не посприяємо – згубимо і власний народ.

Отже, головне гасло української національної ідеї (УНІ):

Підіймаючи святині України – посприяємо людству!

Мудрість! Братерство! Наснага!

–––––

1. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: «Вече», 2000. – 416 с.

2. Білоусько О. А. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст.

– К.: «Генеза», 2002.– 272 с.

3. Білоусько О. А., Супруненко О. Б. Давня історія Полтавщини.

– Полтава: «Оріяна», 2004. – 168 с.

4. Велесова книга. – Пер. та ком. Яценко Б. І. – К.: «Індоєвропа», 1995.

– С. 8-261; Ред. та упоряд. Лозко Г. С. – К.: «Такі справи», 2002. – 367 с.

5. Каганець І. В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу.

– К.: «А.С.К.», 2004. – 336 с.

6. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. – К.: «Аратта», 2001. – Т. І. – 872 с.

7. Кононенко П. П. Українознавство. – К.: «Міленіум», 2006. – 870 с.

8. Косуха О. Вільний спосіб життя. – Ескада–К., 2005: На правах рукопису. – 192 с.

9. Кузьмин А. Г. Начало Руси. – М.: «Вече», 2003. – 432 с.

10. Лозко Г. С. Українське народознавство. – К.: «АртЕк», 2004. – 472 с.

11. Людство і віра: Навч.-метод. посіб. (у 3 т.) / Авт.-уклад. Щокін Г. В.

– К.: «МАУП», 2002. – Т. І. – 576 с.

12. Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К.: НДІТІАМ, 2001. – 80 с.

13. Новий тлумачний словник української мови.

– Упоряд. Яременко В. В., Сліпушко О. М. – К.: «Аконіт», 1999.– Т. 4.– 941 c.

14. Руденко М. Д. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту).– Тернопіль: «Джура»,2001.– 248 с.

15. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: «Наука», 1987. – 784 с.

16. СВЯТЕ ВЧЕННЯ Пророка й Учителя Лева Силенка. – К.: «Обереги», 1995. – 400 с.

17. Святослав Русин. Боготворний рай і рукотворне пекло. – Чернівці: «Ра-сини», 2006. – 32 с.

18. Скульский А. М. Спас. – Николаев: «Приват-Полиграфия», 1997. – 128 с.

19. Славянские Веды. – Состав. и комм. Асов А. И. – М.: «ФАИР-ПРЕСС», 2003. – 704 с.

20. Черепанова С. О. Проблема людини в українському мистецтві.– Львів: «Світ»,2001.– 296 с.

21. Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – К.: «Либідь», 1990. – 384 с.

22. Шилов Ю. А. Космические тайны курганов. – М.: «Молодая гвардия», 1990. – 272 с.

23. Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К.: «СИНТО», 1995. – 744 с.

24. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури. – К.: «Аратта», 2002. – 272 с.

25. Шилов Ю. О. Чого ми варті. – К.: «Аратта», 2006. – 292 с.

26. Shilov Y. A. Cucuteni-Trypillia Civilization in the Context of the Old Europe and Near East // Ursulescu N., Dergacev V. A., Shilov Y. A. Cucuteni-Trypillia: a Great Civilization of Old Europe. – Rome: Palazzo Della Cancelleria, 2008. – P. 67-70.

НАЙПЕРША У СВІТІ ДЕРЖАВНІСТЬ

та походження українського козацтва

Панує думка, що державність на теренах України (та й східних слов'ян загалом) виникає разом із Руссю VII-ІХ ст., а козацтво – десь із першими згадками про нього в документах Криму та Польщі ХV-ХVI ст. [14, с. 24-29, 101]; деякі вчені поглиблюють дати до IV i XIII століть [20; 42]. Проте цим установкам протирічить величезна кількість джерел, систематизація яких розкриває принципово іншу картину – як історичних явищ, так і їх розуміння.

Офіційна археологія, а за нею й історична наука незалежної України відкинула разом із кількома фундаментальними висновками попередніх десятиріч і такий: «ряд пашенно-земледельческих культур с Трипольем на востоке и Тордошем на западе, которые не менее пяти веков безраздельно доминировали в этноисторическом развитии Европы и были, бесспорно, ядром индоевропейского ареала» [9, с. 131]. Від В. В. Хвойки (що наприкінці ХІХ ст. виділив трипільську археологічну культуру) до Б. О. Рибакова (глави археологів та істориків слов’янства кінця ХХ ст.) панувала думка про спорідненність Трипілля з аріями й про створене ним підгрунтя української етнокультури. Тепер же «переважає погляд на трипільську культуру як на неіндоєвропейську взагалі» і рветься навіть «тонесенька гіпотетична ниточка, що зв’язувала Трипілля з праслов’янами, а отже і з українцями» [12, с. 25-26]. Таку позицію відстоюють співробітники Інституту археології НАНУ. Її першопроходець Л. Л. Залізняк [13, с. 84-91] вибудував схему прасемітської належності Трипілля, яка спотворює історіографію проблеми, вилучає одні й непомірно підносить інші факти; на це мною вже вказано [49, с. 14; 50, с. 4-6; 52, с. 35-38, 99-115]. Проте й більшість патріотично налаштованих дослідників, надмірно довірлива щодо офіційного статусу академічного ІА НАНУ та викреслення ним Шилова "із лав учених", дослідження мої ігнорує, чекаючи на рішення етноісторичної належності Трипілля від залізняків: «тоді еволюція нашого родоводу, що означає – й етнонаціональної ідеї, матиме або індоєвропейське, або семітське начало та наповнення» [20, с. 132]. Отакі патріоти, правнуки «славних прадідів великих».

Тож зосередимося на ключових фактах та їхніх взаємозв’язках. Не обмежуючись при цьому речовинними відображеннями періодизації, побуту, господарства й суспільного ладу умовно названого археологами Трипілля, а розкриваючи (через залучення ще й етногафії, лінгвістики, антропології, археоастрономії та інших допоміжних дисциплін історичної науки) історію, яка вимагає з‘ясування самоназв народу й країни, розкриття мови, дат і подій – задля виходу через них на закони існування й розвитку народу та людства.

*

Українці – найбільш корінний з усіх слов’янських та й індоєвропейських народів. Оприлюднено вже монографічні дослідження [18; 27-28; 29; 31; 46-52], де пояснено і систематизовано слідуючи факти. Орнаментика українських вишиванок та писанок виводиться з прикрас і амулетів місцевих мисливців за мамонтами («ящерами»), про яких згадують також казки й інший фольклор. Ту давнину, на 21 тисячоліття відтепер, неодноразово наводить «Велесова книга»; на 198 століть вказує один із міфів Київщини. 7000-6200 роками до н. е. датуються початок «Веди словена» і зображення Берегині на писанках; V тис. до н. е. – виникнення легенди про Золоту очеретину озера Оврут; V-ІV тисячоліттями до н. е. – Суп?йський та Ск?повий перекази козацтва. Раніше 3102 р. до н. е. виникли легенди Савур-могили; не пізніше 2400-1700 рр. до н. е. – віра в Сварога й Дажбога, а середини ІІ тис. до н. е. – спогади про (б)рахманів з їх заповітами не припиняти писанкарства тощо… Тож не дивно, що Помпей Трог – римський автор «Всесвітньої історії» – найстаршою нацією світу визначив сколотів (> склавинів > слов'ян), які «задовольнялися тільки славою».

Найдавнішою самоназвою пращурів слов’ян та інших індоєвропейських народів є хатти. На їх доіндоєвропейське походження вказує спорідненість малоазійських хаттів із зауральськими кет(ам)и, що мешкають у спільній долині рік Хатанга, Котуй, Кета Красноярського краю. Така спорідненість склалася, напевно, у ІХ-VIII тис. до н. е. під час розселення (з території між Карпатами й Прибалтикою) племен свідерської археологічної культури, яку лінгвісти вважають належністю євр(опо)-азійської мовної спільноти – предка індо-європейської та урало-алтайської спільнот [15, с. 43-59; 29, с. 238-250 та ін.].

Малоазійські нащадки-“індоєвропейці” хаттів прозивалися хетт(ам)и; проте перші згадувалися до ІІ ст. н. е., а на Кавказі їх прямими нащадками є абхази, адигі та кабардинці. Отак “прадід” значний час співіснував аж зі своїми “праонуками”. Одним із його “синів” були праслов’яни. Про це свідчать, зокрема, записані Ю. П. Миролюбовим скази «Про Хату-Русу» та «Про Землю Руську-Полянскую» [22, c. 123-124, 154]. А на підставі досліджень А. Г. Кифішиним топонімії України можна говорити про те, що «на Волыно-Подольской и Приднепровской возвышенностях сначала жили протошумеры, а затем протохатты вытеснили их в Причерноморские степи и начала развиваться трипольская культура» – назви якої, як і буго-дністровської культури протошумерської належності, «в ІІІ-ІІ тыс. до н. э. получили протославянское «объяснение»» [15, c. 66-70]. Поруч з перекладами досі існують населені пункти з дещо ослов’яненими протошумерськими назвами: Урич, Урож тощо. А «в Закарпатье рядом стоят Лагаш, Ур и Урук, выступающие в ритуальной связке, как и впоследствии в Шумере» [15, c. 88]. Чималий «Трипільський прасловник української мови» з доіндоєвропейськими, хаттськими, шумерськими коренями склав також Ю. Л. Мосенкіс [26]; цю лексіку можна вважати належністю найпершої в світі держави Аратта [46, с. 614-622; 49, с. 27-34; 50].

До її розквіту Ю. О. Шилов та ін. [3, с. 98-99; 11, ІІ д., с. 45-47; 15, с. 94-98; 16, с. 33; 28, с. 42-57; 50] відносять трипільську археологічну культуру (5400-2200 рр. до н. е.) Дунайсько-Дніпровського регіону. Проте Аратта з’явилася набагато раніше (з 7000-6200 рр. до н. е.) внаслідок угоди про взаємоіснування між північно- та південнопричорноморськими нащадками “свідерців-євразійців” (протошумерів та протохаттів). Цим була започаткована праіндоєвропейська спільнота, етноісторичним ядром якої стала лісостепова Аратта. Рухливою ж оболонкою того ядра став степовий Аріан (близько 5000-1500 рр. до н. е.) – спільнота кочових скотарів, що почала складатися біля кордонів держави своїх родичів-хліборобів [46]. Найдавніші археологічні пам’ятки цієї спільноти складають сурська-дніпровська та середньостогівська культури, причому першу можна розглядати як крайнє відгалуження буго-дністровської.

За часів панування привласнюючого господарства, у середовищі до- і прото-індоєвропейських мисливців та збирачів, велося так, що «подавляющая масса названий частей тела образована от ?en?, от него же образовано древнее ?en?s- ‘род’». Близкість слів для означення чоловіка (па-) та жінки (ма-) й відсутність термінів родства, нерозмежованість понять ‘родина’ та ‘житло’ у слові дім тощо сягають часів мисливців за мамонтами. А перехід – наприкінці кам'яного віку, в умовах так званої Великої неолітичної революції – до відтворюючого господарства з його скотарством і хліборобством призвів до якісної зміни суспільної організації та її термінології: «k?el- на этой древней стадии ведет себя как иной, технический термин – ‘вертеть’, ср. архаизм kolo / koles- (праславянская основа на согласный), лит. kaklas (kal-kl-as) ‘шея’» [41, І, с. 249]. Звідціля й почалося формування державності (прото)хаттської Аратти.

*

Тодішні назви України зберігають (прото)хаттське kal- у значенні ‘(священого) бика’ [15, с. 66-67]: Кальнів, Коломия (< *Kal-lam-ASU ‘Бик-полум'яний-БОГ’, «Країна під опікою Тельця») тощо. На причетність до цього державотворення слов'ян-українців вказують не тільки назви міст, але й відлуння приручення (в трипільській та генетично передуючих культурах [9, с. 107-131; 11, І, 136-198; 15, с. 66-67]) великої рогатої худоби. За О. М. Трубачовим [41, І, с. 254, 272], це відбулося на протослов’янських стадіях, до виникнення праслов’янських корови й вола – коли першу називали алінья, яка була споріднена і з хаттським ’биком’, і з ще давнішою ‘оленихою’.

У найдавнішому в світі літопису (приазовська Кам’яна Могила на Запоріжжі) є термін Kalam=un ‘Країна (Шумер) = народ’ [17, с. 61, 667, 822]. Звідтіля й Каліца та Кайлє-град слoв’янської Веди [37, с. 370 та ін.], пізніша Влес-книга [5, д. 37-а] знає ‘Спільноту' Колунєх, Кълоунє [д. 4-в, 19] та Гол(о)унє (> ’Сонячний’ Гелон грецького «батька історії» Геродота [8, IV, 108]). Ці значення поєднуються семантикою слов'яно-українського коло як і 'сонце', і 'круг', і 'сходка', і 'угрупування' також. «Велесова книга» неодноразово згадує початок державності 10-тисячолітньої давнини, коли «почашхом градіе ставіті, огніца повсуде роскладаяті» [5, д. 2-б] – відповідно до звичаю носіїв трипільської культури концентрично планувати свої міста й періодично їх оновлювати, спалюючи при цьому старі [11, І, с. 316-320, 419]. Говориться також [5, д. 17-б]:

Колунє нашу залишили ворогам.

І та Голунє, колєм будучи, тяжко дісталася ворогам.

Отож міста наші клоум ставити маємо, як і отці наші…

Відображенням ранньої Аратти (Аріти [37, с. 74]) у «Веді словена» є пісні про БОГА Коляду [37, с. 9-198] та Першолюдину на ім’я Іма [37, с. 361-392]. Образ цього прачоловіка знаний багатьма індоєвропейськими народами. Йому відповідає шумерський Йа-ам, поява якого губиться у закавказькому форпості Аратти [30, с. 211-219]. В індоарійських Ведах, а згодом у «Велесовій книзі» його спадкоємець прозивається Ямою й виступає Богом померлих пращурів. Але первинний Іма був сонцеподібним (спорідненим із денним, а не нічним Сонцем підземного потойбіччя). Українські дослідники пов’язують Іму–Яму з Чигирином, а назву цього козацького міста – з ведично-санскритським ‘Хвала впізнаному Сонцю’, ‘Правитель округи’ тощо [18, с. 146-147; 27, с. 120-130].

Тут доречно навести відповідності слов'яно-української термінології будівництва й руйнації тим її витокам [17, с. 681-696; 26, с. 31-33, 62-63], які відображують реалії Трипілля. Це аратто-шумерські ki ‘земля, місце, місто’ (> k?? ‘місто Кєш’ > кош); kisal-bar (> коша зала-двір) ‘зовнішній двір’; b?d (> будинок) ‘укріплення’; d?, d?m (> дім) ‘будувати, саджати’; ??-hal (> є зала) ‘святилище таїнств’; uru (> врите) ‘місто’ (< ?r ‘основа‘); LAM-KUR(-ru) ‘Аратта’; lam-ma(-ta) (> ламати (спаленням)) ‘із полум’я (з Аратти)’; k?ra (> кара) ‘спалювати’; gibil (> гибель) ‘вогнений, новий; оновлювати вогнем’. Традиція періодичного самоспалення-оновлення трипільських поселень простежується в храмах шумерів, а у слов'ян – у звичаї спалення старообрядців, старих речей та святкових опудал; у наведені ладу в хатах і селах, приречених на загибель (див. «Поему про море» О. Довженка, «Прощание с Матерой» В. Распутина)…

Ведичний Іма виступає спочатку скоторем, а потім приучається до хліборобства – яке відповідає специфіці господарства трипільської археологічної культури. Найдавніші (не хліборобів, а ще збирачів доіндоєвропейських часів) слова вживання злаків – у німец., етрус., китай. мовах – означають «випечений», ‘жертовний дар‘ (cleva), ‘рисові зерна’ (gliep). З першими двома, пізніми відносно третього, співвідноситься (до)грец. ???????? (> слов. колобок) – «глиняна посудина для випікання хліба» [26, c. 63-64; 41, І, с. 718 та ін.]. До третього значення (що могло потрапити до найдавніших хліборобів Китаю з Аратти через міграцію носіїв археологічних культур Трипілля й Янь-шао, а також рухливе тохарсько-арійське оточення) тяжіє слов. obilьje: ‘обмолочене (зерно)’ > ‘злаки, хліб’ > ‘збіжжя, статок’ хліборобських племен. Оскільки ж «битье цепом вручную, как известно, – древнейший способ молотьбы, вытесненный затем отчасти молотьбой с применением домашнего скота, топчущего снопы» [41, І, с. 600], то уявлення про "обитого зерна-хліба обіліє" могло народитися лише на початку відтворюючого господарства та в ранній Аратті (арх. к-ри: Кереш, Боян, Кукутені, Трипілля А і передуюча йому буго-дністровська культура). Сюди ж відносяться первинні види обробки та споживання хліба, ще не печеного [41, І, с. 718-720 і далі]: «1) ломание, разбивание зерен между камнями – слав. *bor?ьno : укр. б?рошно ’мука’; 2) толченье в ступе – слав. *pь?eno, рус. пшено, слав. *tolkъno; 3) перетирание, размельчение жерновами ручной (и проч.) мельницы – слав. *m?ka, рус. мук?. (…) общеслав. ka?a относится именно сюда и обозначает каши в самом первоначальном смысле слова».

Найдавнішими хліборобськими культурами Аратти були, напевно, жито (слов. zito ? грец. sitos ? прус. geits ? хатт. kait ‘зерно’) й ячмінь (тадж. d?an ? непал. d??о ? ‘жито’ < санкрит. y?vah > ’жизнь’); їх назви зберігають відгуки збиральництва. А слово пшениця містить значення селекціювання із дикого злаку (тадж. gandunam ‘пирій’ > gandum ‘пшениця’ > і.-є. *had-; укр. пирій ? лит. p?rai ‘пшениця’) [9, с. 121-122]. Новорічне супроводження обряду «засівання» наспівом «Сійся-родися жито, пшениця і всяка пашниця» вказує на український центр з його Трипіллям. Тут, за археологічними даними, було винайдено орне хліборобство з волами. Найдавніші відповідні зображення й написи містяться у «Гроті Бика» Кам’яної Могили [17, с. 340-409 та ін.]. Вони дають змогу вивести назву пшениці не з ‘товченої (каші)’ [41, І, с.258] або ж із ‘їжі’ [9, с. 122], а конкретизувати означене селекціювання та взаємозв’язок «пшениці – пашниці» (рос. пашня). Ключовими є наведені у «Гроті» протошумерські написи PA (гілка, сук, кий; старійшина) та РІ (розум), ?e (зерно), Nin-a-zu (‘Владичиця сім’я пізнала’; z?z ‘пшениця’). Таким чином утворення із пирею пшениці – це p(-a, -i) ?e ni(na)zu: «зерно, створене розумом мудреців за допомогою Богині зачаття».

Шумеролог А. Г. Кифішин не побачив (як археологи Ю. О. Шилов та Б. Д. Михайлов) за богинею Ніназу досить реалістичне зображення бика-Тельця, що оре плугом поле (знак sag ‘голова’ в оточенні Nun ‘Володарка (підземного світу)’, А ‘сім’я’, ?e.tir ‘Ашнан, Богиня зерна’, – за Кифішиним). Узгодити ці дві позиції можна, визнаючи ієрогліфічне складання ритуальних малюнків із писемних знаків. Співпадіння Ніназу з Тельцем відповідає трипільським та ін. композиціям «Богиня на рогатому троні» тощо; та й Даж(бог)-Телець, з календарними ознаками 4400 рр. до н. е., у козацькому «Супойському переказі» виступає як «мати Даж-земля» [51, с. 9]. Звідсіля витікає суттєве доповнення до назв перших хліборобських знарядь. Сапа й соха (< *soh-) безумовно пов’язані з суком та сохатим, проте роги останнього могли ототожнюватися зі священною sag-’головою’ Тельця, що втілювалася в оті «рогаті трони». У зазначеній композиції «Грота» зображено не соху, а первинний плуг IV тис. до н. е. Його появу В. М. Даниленко пов’язав з «рало – cuprum < curpum и др.» [9, с. 130]. Тож невипадково назва хліборобського рала, винайденного в Аратті, збігається з розвитком первинної, мідної металургії (лат. raudus ‘руда; шматок міді’ > aeris ‘мідь; метал’ > aureus ‘мідний’), яка зміцнила орні знаряддя. Вона була зосереджена, за В. М. Даниленком та ін., у трипільскій та споріднених з нею археологічних культурах. Найдавніший виразний термін (пра)індоєвропейців зберігся у шумер. urudu, тоді як *m?dь слов’ян похидить від хетт., а може й хатт. miti- ‘черво